Наталі Лев - Втрачена. Боротьба за щастя, Наталі Лев

До мене підійшов Алекс, він навис наді мною грозовою хмарою.

- Я ж просив тебе зайвий раз нічого не питати, краще мовчи. А ти навіть хвилини не витримала,- він помахав рукою в мене перед обличчям, - Ліка, ти мене хоч зараз слухаєш?

- Ти помітив, що старійшина нервувався, - задумливо сказала досі вдивляючись на закриті двері, за якими зник Максиміліан.

- Я не відчув, сильне роздратування, було хіба що, - дратувався Алекс, - Адже ти й мене зараз зовсім не чуєш, виведеш з рівноваги будь кого.

- Ні, я чітко це відчула, повір мені, - намагалась переконати його, - чим би це могло бути викликано?

- Ліка, припини, не шукай пригод. Нам це зараз ні до чого. Прошу тебе, поводься тихо й скромно, - ледь не благав мене Алекс, та я не звертала на це уваги, мої думки захопила ця незрозуміла ситуація. Я відчувала що щось тут не так і мені вкрай потрібно з'ясувати що саме.

Нарешті нас покликали до просторої кімнати. Мені вона нагадала залу суду. За напівкруглою трибуною розміщувались старійшини, решта приміщення пустувала, яке кліше. 

Та старійшини мене заворожили. Я неодноразово бачила їх фото тому легко змогла впізнати. Та все ж, в живу вони більше вражали. І поєднання всіх їх разом, яскравих представників кожного континенту: африканець, азіат, канадець, бразилець, європеєць, австралієць. Їх зовнішність разюче відрізнялась і контрастувала на фоні один одного. У всіх владна постава, мужні риси обличчя. Одяг не міг приховати їх кремезні постаті. Я ніби на чоловічий конкурс краси потрапила, всі окрім Максиміліана, виглядали ще молодо і привабливо.

Я навіть забулась, на певний час, що не можна їх так нахабно розглядати. Мені ж потрібно вдавати сором'язливу, тиху, покірну, не пригадаю зараз більше, якою я ще повинна виглядати в їх очах.

Швидко опанувала власну цікавість, опустила погляд та стала поряд з Алексом навпроти них.

Мовчання затягнулося. Я фізично відчувала на собі їх погляди. Чого вони чекають?

- Раді бачити вас та вашу пару в доброму здоров'ї. - заговорив один з них. Назвіться.

- Я Олександр Чорний, - почав говорити Алекс, - Альфа вовків північного лісу Полісся, а це моя пара...

- Нехай сама відрекомендується, - перебив його старійшина Азії, здається його звуть Ло Юнсі, якщо не помиляюсь.

Я перевела погляд на Алекса, він хмурився. До цього суворо наполягав щоб я мовчала. А що тепер коли мене саму змушують говорити? Теж слідувати його планові і мовчати? Здається цього він не врахував, але я не розгубилась, передбачала, що доведеться спілкуватись з ними. Не просто ж так мене запросили сюди разом з Алексом.

Прийняла горду поставу, обвела всіх поглядом. Впевнено почала говорити. Чи вони гадали що зможуть мене залякати своїми посадами? Не на ту натрапили.

- Я Ліка Маленко, істинна пара Альфи вовків північого лісу Полісся, Олександра Чорного. Від народження Анжеліка Едегор, дочка Андерсона Едегор та Елеонори Дальстрем, альф зграї вовків скандинавських гір Сундансора. 

Запала мертва тиша. Старійшина Північної Америки, Джейкоб Фармер, ледь посміхнувся, але я встигла це помітити, Максиміліан Холлі нахмурився, в нього заграли жовна. З ним нічого нового, відповідна реакція на мене. Решта зберігала незворушність.

Я пригадала, що маю вдавати скромницю, тому швидко відвела очі. Чорт. Зовсім забула, що на них не можна дивитись. 

Безглуздя якесь, чесне слово. Говорити з ними, але не дивитись на них. Я звикла дивитись на свого співрозмовника. Зазвичай, якщо не дивився на людину з якою говориш, то цим виявляєш неповагу, а в перевертнів все поставлено з ніг на голову. 

Та старих звичок так швидко не позбудешся, тому коли говорила дивилась прямо на них. Це вважається страшним злочином? Чи мені все ж пощастить не прогнівити їх таким жахливим вчинком? Щось мій сарказм зашкалює, все ж трохи нервують.

Знову запанувала тиша, чому вони так тягнуть. Навіщо нас сюди запросили, тримають інтригу? Вирішили помучити невідомістю чи шоковані моєю витівкою, як проста вовчиця посміла на них глянути і ніяк не визначаться з покаранням за мій промах.

Понавигадували ідіотських правил, а ти спробуй дотримуйся їх всіх. Невже не можна бути простішими? Як то кажуть, ближчими до звичайного народу. Індики набундючені.

Потай глянула на Алекса. Він напружено очікував їх слова.

- Не думав я що зможу ще поспілкуватись з кимось із роду Едегор, - сказав здається Джейкоб Фармер, скоріше сам до себе, а ніж звертався до мене.

Голос лунав десь з того боку, де сидів старійшина Канадець, а подивитись я на них не могла і це починало дратувати.

- Холлі, - продовжив він говорити звертаючись до Максиміліана, - ти ж говорив, що цей рід обірвався?

- Я теж вважав, що так і є. Лиш нещодавно з'ясував, що в роду Едегор є нащадок, - невдоволено відізвався Холлі.

- То чому мені не повідомив, я бажаю особисто познайомитись. Ти ж знав, що ми з Андерсоном товаришували. Я навіть гадав, що він замінить тебе на посту на минулому переобранні. Та він так трагічно загинув з усією зграєю... - продовжив допитуватись Джейкоб, - мені лиш на днях принесли цю чудову звістку і я одразу поділився нею з іншими.

Часом чи не Мікаель Дальстрем приніс їм цю цікаву звістку? - стали закрадатись в мене підозри.

Я почала аналізувати почуте. Яка цікава інформація випливає. Значить не всі старійшини причетні до смерті батьків. Один з них навіть називається його другом. Питання тільки чи це дійсно так?

Отже мій батько претендував на пост старійшини і міг невдовзі змістити Холлі. Мама говорила що Едегор мали вплив на значній території, а об'єднання з родом Дальстрем ще більше укріплювало їх позиції. І після цього шлюбу мав би законні підстави претендувати на місце старійшини Європи.

Скільки нового дізналась, думки швидко стрибали від одного на інше.

- Так, Холлі, чому ти не повідомив нас про це, коли дізнався? - втрутився в розмову Мобуту Гізенга, Африканський старійшина.

- Ми всі давали згоду на цей союз, - додав Лю Юнсі, - мали багато очікувань від нього.