Наталі Лев - Втрачена. Боротьба за щастя, Наталі Лев

Всю дорогу до Флоренції Алекс безперестанку мучив мене лекціями з етикету. Як мені слід поводитись в присутності старійшин, що можна говорити, а що ні.

Вимог виявилась незліченна кількість, але всі вони зводились до одного - постійно виявляти беззаперечну покору їх волі.

Фактично поводитись потрібно щоб тебе не було видно й чути, нижче трави, тихіше води. Без дозволу не говорити, з усім погоджуватись, погляд не підводити і все в такому ж дусі. І взагалі, краще буде якщо я зовсім рот не відкриватиму, вдаватиму глухоніму.

- Мені що при них навіть не дихати без дозволу?! - врешті не втрималась від шпильки на чергову порцію Алексових повчань.

Він окинув мене суворим поглядом.

- Зараз не до веселощів. Побудь хоч трохи серйозною. Нам не відома мета нашого візиту і це насторожує. А з твоєю нестриманістю, ми точно можемо втрапити у неприємності.

- Добре, не нервуйся тільки, - я підняла руки до гори здаючись його натискові, - під час візиту вдаватиму покірну, скромну вовчицю, як того вимагають правила. А може для кращого ефекту мені ще й тупенькою прикинутись? А що? З'явлюсь там як пустоголова лялька і до мене не буде тоді жодних претензій, - не змогла втриматись від глузливого зауваження.

- О, Богине, допоможи нам! - простогнав Алекс.

Я й сама нервувала через цю поїздку. Такі ось жартики, мій спосіб зняти напругу, знаю що недоречні, але нічого не можу з собою вдіяти.

Чергова поїздка за кордон мене вражала, що й говорити. Неймовірні краєвиди, архітектура міст. От якби тільки мета візиту була іншою...

Ми їхали у саму Флоренцію - місто легендарне, з тисячолітньою історією. Але знову я не могла насолодитись місцевими принадами в повній мірі, чергові проблеми не давали цього зробити.

Часу розглядати культурні пам'ятки в нас не було. Ми одразу ж попрямували в маєток на прийом до старійшин. Я проводжала сумним поглядом через тоноване скло автомобіля, веселих туристів, що безтурботно прогулювались містом.

Опинившись на місці я затамувала подих від побаченого.

Будівля вражала своєю величчю, кожна деталь досконало продумана та ідеально розміщена, краса перехоплювала подих. За розкішністю, мабуть, з цією резиденцією не зрівняється жодна інша. Опиняючись тут почуваєшся нікчемним створінням. Схоже, що саме на це й був розрахунок.

Ми чекали в невеликому приміщенні в приймальні на зустріч, доки найсильніші світу цього проявлять нечувану великодушність нас нарешті прийняти. 

- І не говори нічого зайвого, а взагалі найкраще якщо будеш мовчати, а говорити буду я, - знову діставав мене Алекс нотаціями. 

Ніби не достатньо того, що ми чекаємо на прийом вже хто зна скільки, він вирішив мене доконати нескінченними настановами на додачу.

Я нудилась тут, ми вже більше двох годин чекаємо. Та скільки ж можна? Вони навмисно маринують нас так довго? Щоб ми усвідомили своє місце? Прибули сюди за їх вимогою, а ці пихаті гади навіть п'ять хвилин свого часу не можуть приділити, щоб нарешті прояснити для чого ми їм знадобились. Настільки заклопотані справами чи просто забули про наше існування? Хто ж ми порівняно з ними?

- Довго нам ще чекати? - в черговий раз запитала в Алекса.

- Стільки скільки буде необхідно, - спокійно відповів мені, - тобі краще не дратуватись зайвий раз. Заспокойся, коли старійшини готові будуть нас прийняти, тоді й покличуть.

- Може вони вже забули що ми тут їх очікуємо? Краще б в місто пішли прогулятись, чим стирчати тут. - Невдоволено бурчала, - якщо вони такі зайняті то навіщо ж нас час витрачати? Зайдемо до них пізніше, а зараз я б не відмовилась пройтись батьківщиною Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Данте. Це ж колиска епохи відродження! - мовила з запалом, а потім знову додала понуро, - а ми даремно витрачаємо час просиджуючи тут. Коли я ще отримаю таку можливість побути в настільки величному місті?

Двері в приймальню тихо відкрились, сюди зайшов Максиміліан Холлі, яка несподіванка. Я навіть не відчула його наближення. Втрачаю пильність чи це чергові вибрики моїх гормонів, що вже не раз траплялось зі мною з початку вагітності. Відчуття то раптово загострюються, то взагалі зникають.

- Вітаю вас, старійшино, -  відразу підійшов до нього Алекс.

- Раді приймати в себе Альфу клану Північного лісу Полісся з його парою, - беземоційно офіційним тоном відповів Максиміліан.

Він перевів погляд на мене. Я ж скрипнула зубами, не змогла приховати власну неприязнь. Але все ж спробувала вдати вічливу посмішку та привіталась. 

- Вітаю вас, старійшино, - Алекс кинув на мене швидкий невдоволений погляд.

Що я вже встигла зробити не так, недостатньо мило привіталась? Я ж дотримуюсь всіх його вказівок. А те що я не навчилась добре лицемірити то хай вибачає, досвіду ще малувато в таких справах.

- Можу я у вас поцікавитись про причину нашого візиту, - не втрималась від запитання.

Отримала черговий вбивчий погляд від Алекса. Максиміліан також невдоволено стиснув губи в тонку лінію.

- Скоро все дізнаєтеся. Була моя воля то й ноги б твоєї тут не було, - роздратовано відповів мені.

Я завмерла від здивування, а де поділась його маска холоднокровності? Схоже наша неприязнь взаємна, навіть не зміг втриматися від їдкого зауваження. 

Раптово мої чуття посилились. Я змогла відчути хвилювання Максиміліана, яке він майстерно намагався приховати за своїм роздратуванням. Він чомусь нервується. І причина цього - я.

- Хотів нагадати щоб не говорили нічого зайвого, адже знаю вдачу твоєї вовчиці, Альфо, - суворо звернувся він до Алекса, - а ви з моєї території, тож не осоромте мене перед іншими.

- Так, старійшино, - відповів Алекс.

Максиміліан роздратовано поглянув на мене та вийшов.

Я залишилась стояти в розгубленості. Щось взагалі нічого не зрозуміла, що це щойно було? Він тому такий знервований, хвилюється щоб я чого не втнула перед радою? Не схоже на нього. При нашій першій зустрічі в мене склалось про нього геть інше враження, його зовсім не хвилювали такі дрібниці.