Томас Харріс - Ганнібал

харчують холоднючими сендвічами зі слизьким м’ясом і плавленим сиром, вони дихають чужими випарами й бздинням, що йдуть із економної системи регенерації повітря, — така собі варіація стічної настоянки, якою скотарі почали годувати свиней у 1950-х.

Доктор Ганнібал Лектер сидить по центру середнього ряду в хвостовій частині літака, обабіч нього — діти, на крайньому сидінні — жінка з немовлям на руках. Після стількох років у камерах і перев’язах доктор Лектер не любить перебувати в обмеженому просторі. На колінах хлопчика, що сидить поруч, без упину пищить електронна іграшка.

Як і багато інших пасажирів, розсіяних по найдешевших місцях, доктор Лектер почепив на себе яскраво-жовтий значок зі смайликом і надписом «КАН-АМ ТУРИ» великими червоними літерами, і, як і решта туристів, він одягнений у непрофесійний спортивний костюм. На його костюмі стоять емблеми хокейної команди «Торонто Мейпл Лівз». Під костюмом на голе тіло прив’язана велика сума грошей готівкою.

Доктор Лектер уже три дні їздить із цією туристичною групою, він викупив собі місце в паризького брокера, що торгував квитками туристів, які в останній момент скасували поїздку через хворобу. Чоловік, який мав би сидіти на місці доктора Лектера, відправився додому в Канаду в дерев’яній скрині після того, як його серце не витримало підняття на купол собору Святого Петра.

Після посадки в Детройті доктор Лектер має пройти паспортний контроль та митницю. Він знає, що співробітники міграційної служби й служби безпеки в усіх великих аеропортах Нового Світу вже отримали наказ його виглядати. Інколи його фото висить на стіні кабіни паспортного контролю, в інших випадках — чатує біля гарячої клавіші комп’ютерів служб безпеки та міграції.

Однак доктор Лектер сподівається, що йому таки пощастить: імовірно, служба видала своїм співробітникам знімок його старого обличчя. Фальшивий паспорт, за яким він потрапив до Італії, не має відповідної архівної справи в країні проживання, тож поточний вигляд доктора немає звідки взяти: Рінальдо Пацці спробував полегшити собі життя й задовольнити Мейсона Верджера, узявши з картотеки карабінерів папку, куди були вкладені фотографія та негатив, за якими виготовили permesso di soggiorno і дозвіл на працевлаштування для «доктора Фелла». Доктор Лектер знайшов їх у портфелі Пацці та знищив.

Якщо тільки Пацці не фотографував «доктора Фелла» зі схованки, існують непогані шанси на те, що у світі немає зображення нового обличчя доктора Лектера. Воно не сильно відрізняється від старого — трохи колагену навколо носа й на щоках, інше волосся, окуляри, — але відмінність достатня, якщо не привертати до себе увагу. Аби сховати шрам на тильному боці руки, він скористався стійким косметичним засобом та автозасмагою.

Він очікує, що міграційна служба в аеропорті Метрополітан міста Детройт розділить прибулих у дві черги: для власників паспорта США і для всіх інших. Він обрав прикордонне місто, аби в другій черзі було повно народу. У цьому аеропорті сила-силенна канадців. Доктор Лектер сподівається, що на контролі його пропустять разом зі стадом, якщо тільки стадо його прийме. Він уже відвідав із цими туристами кілька історичних пам’яток і галерей, потушкувався з ними в салонах літаків, але всьому є межа — він не може їсти разом із ними ті помиї, якими авіакомпанії годують своїх пасажирів.

Утомленим туристам натирає взуття, їх дратує власний одяг та супутники, вони копирсаються в коробочках із вечерею, вибирають із сендвічів листя салату, що встигло почорніти від холоду.

Доктор Лектер не бажає привертати до себе увагу й чекає, доки інші пасажири розберуться зі своїми жалюгідними наїдками, сходять у туалет і доки більшість із них позасинає. Десь далеко в передній частині салону крутять обридлу кінострічку. Доктор так само чекає, терплячий, мов пітон. Маленький хлопчик у сусідньому кріслі засинає над електронною іграшкою. По всьому салону літака над сидіннями пасажирів вимикаються вогники.

Тоді й тільки тоді, потайки роззирнувшись навколо, доктор Лектер дістає з-під переднього сидіння свій особистий ланч в елегантній жовтій коробці з брунатним обідком — їжа з «Фошона», паризького гастробутика. Коробка перев’язана двома шовковими стрічками, кольори дібрано в тон. Доктор Лектер запас собі чудовий ароматний паштет із фуа-ґра та трюфелів, а також анатолійський інжир, у якого з плодоніжок і досі точиться сік. Також доктор мав півпляшки улюбленого «сент-естеф». Шовковий бант із шурхотом розв’язується.

Доктор Лектер збирається скуштувати інжир, уже тримає плід біля рота, ніздрі тріпочуть від аромату, — і, поки він вирішує, чи з’їсти всю фіґу одним ласим укусом, чи розділити на два рази, електронна гра в сусідньому кріслі видає писк. Потім ще один. Не повертаючи голови, доктор ховає фіґу в долоні й позирає на дитину поруч. З відкритої коробки розходяться пахощі трюфелів, фуа-ґра та коньяку.

Хлопчик принюхується. Вузькі, блискучі, мов у гризуна, оченята обертаються вбік, до ланчу доктора Лектера. Він говорить пронизливим голосом, виробленим у суперництві з братами й сестрами:

— Містере! Містере!

Він не збирається замовкати.

— Що таке?

— Це один із тих особливих обідів?

— Ні.

— То що там у вас таке? — хлопчик розвертає обличчя до доктора Лектера й починає канючити повним ходом: — Дайте вкусить?

— Я б із радістю, — відповідає доктор Лектер, помічаючи, що велика голова хлопчика тримається на худенькій шиї, не товщій за свинячу вирізку, — але тобі не сподобається. Це печінка.

— Ліверна ковбаска! Круто! Мамка буде не проти, Маа-а-а-а-ам!

Дивна дитина — любить ліверні ковбаски й спілкується або ниттям, або криком.

Жінка з немовлям на руках, яка сиділа з краю ряду, почала прокидатися.

Пасажири з переднього ряду, які відкинули спинки крісел так низько, що доктор Лектер чув запах їхнього волосся, почали озиратися крізь шпарини між сидіннями:

— Ми тут намагаємося поспати.

— Ма-а-а-а-ам, можна мені семвічу?

Немовля на мамчиних колінах прокинулось і заплакало. Мамка засунула палець під підгузок, результат виявився негативним, тож вона дала маляті соску.

— Що це ви намагаєтесь йому дати, сер?

— Це печінка, мадам, — відповів доктор Лектер якомога тихіше. — Я нічого йому не да…

— Ліверна ковбаска, моя любима, хочу, він сказав, що дасть мені шмато-о-о-очок…

Останнє слово хлопчик розтягнув у пронизливому писку.

— Сер, якщо ви зібралися щось дати моїй дитині, то чи не можу я на це подивитися?

Стюардеса з припухлим від сну обличчям зупинилася біля крісла жінки з верескливим немовлям:

— У вас тут усе гаразд? Вам щось принести? Підігріти пляшечку?

Жінка дістала закупорену дитячу пляшечку й віддала її стюардесі. Потім вона ввімкнула горішній світильник і, шукаючи соску, звернулася до доктора Лектера:

— Ви не передасте мені свою коробку? Якщо ви щось пропонуєте моїй дитині, то я хочу це побачити. Без образ, але в