Томас Харріс - Ганнібал

Ми щодня лишаємо наших дітей у садочку, довіряючи їх чужим людям. І водночас, відчуваючи за це провину, насаджуємо дітям параною та страх до незнайомців. У такі моменти монстр має буди особливо обережним, навіть якщо цей монстр геть байдужий до дітей, як доктор Лектер. Він передав мамці коробку з «Фошона».

— О, чудовий хлібець, — мовила вона, ткнувши в булочку підгузковим пальцем.

— Можете взяти це собі, мадам.

— Алкоголю я не хочу, — сказала вона й озирнулася, чекаючи на смішки пасажирів по сусідству. — Не знала, що його можна проносити на літак. Це віскі? На цьому рейсі дозволено випивати? Я лишу собі цю стрічку, якщо вона вам не потрібна.

— Сер, на цьому літаку не можна розпивати алкогольні напої, — втрутилася стюардеса. — Я збережу для вас цю пляшку, зможете забрати її на виході.

— Звісно. Дуже вам вдячний, — сказав доктор Лектер.

Доктор Лектер умів відмежовуватися від свого оточення. Умів його не помічати. Писк електронної іграшки, хропіння й бздіння — це все ніщо порівняно з пекельними криками, які він чув у крилі для буйних хворих. Сидіння в літаку спричиняло не більше незручностей, ніж перев’язи. Як він уже багато разів робив у своїй камері, доктор Лектер відкинув голову назад, заплющив очі й відійшов у затишок і спокій свого палацу пам’яті — надзвичайно гарне місце, здебільшого.

У цю мить металевий циліндр, що з гудінням лине на схід проти вітру, несе в собі палац із тисячею кімнат.

Колись ми вже відвідували доктора Лектера в палаццо Каппоні, і зараз ми так само підемо слідом за ним у його уявний палац…

Фойє — Норманська капела в Палермо, сувора, вічна краса, де єдиним нагадуванням про смерть стає підлога з вирізьбленими черепами. Якщо доктор Лектер не поспішає дістати зі свого палацу якусь інформацію, то зупиняється тут на деякий час — так він чинить зараз, насолоджується красою капели. А поза нею — величезна й багатогранна, світла й темна будівля, яку спорудив для себе доктор Лектер.

Палац пам’яті — це мнемонічна система, добре відома давнім ученим, які зберегли там багато інформації протягом темних віків Середньовіччя, коли вандали палили книги. Як і вчені минулого, доктор Лектер зберігає там колосальний обсяг інформації, прив’язуючи знання до певних об’єктів у тисячах кімнат, але, на відміну від людей античності, доктор Лектер використовує палац іще з однією метою — інколи він там живе. Цілі роки минули між цих вишуканих експонатів, поки його тіло лежало в перев’язах у камері крила для буйних хворих, поки від криків вібрували ґрати, мов струни пекельної арфи.

Палац Ганнібала Лектера величезний, навіть за мірками Середньовіччя. Якби він існував у матеріальному світі, то розміром і архітектурною складністю міг би позмагатися з палацом Топкапі в Стамбулі.

Ми наздоганяємо доктора вже тоді, як м’які музейні пантофлі уяви принесли його з фойє до Великої зали пір року. Палац побудовано згідно з законами, відкритими Сімонідом Кеоським і вдосконаленими Цицероном чотири віки по тому. Легка конструкція, високі стелі, зали прикрашені витворами мистецтва й інсталяціями з пам’яті — живими, дивовижними, інколи приголомшливими й абсурдними, часто красивими. Об’єкти гарно розташовані, добре освітлені, як це буває у великих музеях. Проте стіни пофарбовано не музейними нейтральними кольорами. Як і Джотто, доктор Лектер розмалював стіни своєї уяви фресками.

Він вирішив відшукати домашню адресу Кларіс Старлінг, раз уже зайшов до палацу, але не поспішає, тож зупиняється біля підніжжя величних сходів, де стоять бронзові статуї з Ріаче.

Ці високі бронзові вояки приписуються Фідієві, і підняли їх із морського дна вже в наш час. Вони є центральним елементом зали, де фрески на стінах можуть переказати всього Гомера й Софокла.

За бажанням доктора Лектера ці бронзові лики почнуть цитувати Мелеагра Гадарського, але сьогодні він просто хоче на них подивитися.

Тисяча кімнат, довгі милі коридорів, сотні фактів, прив’язаних до кожного об’єкта в кожній залі, — приємний перепочинок чекає на доктора Лектера всюди, де б він не зупинився.

Але в нас із доктором є одна спільна риса: у підвалах наших сердець і мізків чатує небезпека. Тутешні кімнати аж ніяк не чудові, світлі та просторі. У підлозі нашого розуму є дірки, як у долівці середньовічного підземелля — смердючі льохи, «ублієти»[107], названі так на честь забуття, тюремні камери з вузькими проходами, викладеними з міцного каменю, з дверцятами при вході нагорі. Ніщо не може покинути їх без крику, позбавляючи нас тягаря. Струс, захисні споруди падають, і спалах спогадів підпалює отруйні гази — на волю вириваються речі, ув’язнені роками, і тепер вони вибухають болем, спонукають нас до небезпечних учинків…

Сповнені страхом і захватом, ми йдемо слідом за доктором, поки він швидкою легкою ходою прямує коридорами, що сам для себе збудував, крізь аромати гарденій, під пильним наглядом великих статуй, при світлі картин.

Його шлях лежить повз бюст Плінія, він оминає його з правого боку й піднімається сходами до Зали адрес — кімнати з рядами статуй і картин, розташованих у чіткому порядку, на великій відстані одне від одного, добре освітлених — згідно з рекомендаціями Цицерона.

Ах… третій альков від дверей праворуч, де більшість простору займає картина із зображенням святого Франциска, який згодовує міль шпакові[108]. На підлозі перед картиною — інсталяція з пофарбованого мармуру в натуральний розмір. Парад на Арлінгтонському національному цвинтарі, на чолі якого — Ісус. Йому тридцять три, і він сидить за кермом вантажівки «форд» моделі Т-27, «бляшаної Ліззі», а Дж. Едґар Гувер стоїть у кузові в балетній пачці й махає рукою невидимому натовпу. За ним марширує Кларіс Старлінг із гвинтівкою «енфілд-308» на плечі.

Здається, доктор Лектер радий бачити Старлінг. Колись давно він отримав її домашню адресу в студентській асоціації Університету штату Вірджинія. Він зберігає адресу на цій інсталяції, і тепер заради власного задоволення видобуває цифри й назву вулиці, де мешкає Старлінг:

3327 Тіндал

Арлінгтон, Вірджинія 22308

Доктор Лектер може рухатися просторими кімнатами свого палацу пам’яті з надприродною швидкістю. З його рефлексами та силою, сприйняттям і метким розумом, доктор Лектер добре озброєний проти матеріального світу.

Але в глибині його самого є такі місця, куди спускатися небезпечно, де Цицеронова логіка, правила впорядкованого простору й світла не чинні…

Наразі він вирішив відвідати свою колекцію старовинного текстилю. Він збирається написати листа Мейсонові Верджеру і тому хоче переглянути текст Овідія на тему запашних олій для обличчя, що докладався до древніх ткацьких виробів.

Він крокує далі цікавим