Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

Рябовим. Усвідомлення останнього прикро вразило. На що він сподівався? Що

джадал передасть йому останні слова товариша і в них буде правда про події в

Шейх-Елі? І Талавір нарешті зрозуміє, чому Рябов наставив на нього рушницю, чому так злякався, чому схотів убити свого брата? Чому сказав, що це Талавір, а

не він має померти? А може, відкриє найсокровенніше: ким був Талавір до

Спалахів і на що його перетворив суєр?

З темряви полинула музика, схожа на колискову. Брухт заворушився. З-під

шолома показалася суха, наче іграшкова, ручка. Талавір відкинув залізяччя й

побачив соляну мумію хлопчика, що сиділа між мотлохом. Його шкіра

нагадувала найтонший папір, укритий шаром суєру. Мумія заскрипіла, неприродно вигнула шию. Під засохлими повіками сіпнулися білки. Хлопчик

повільно розплющив очі. Вони були із солі й здавалися сліпими.Так само

неспішно мумія простягнула руку, розімкнувши скорчені пальці. У долоні

хлопчика лежали круглі камінці.

— На, — сказав хлопчик. — Тогуз коргоол.

Губи мумії не ворушилися. Звук лунав звідусіль. Талавір підставив долоню

і відчув вагу камінців. Тієї ж миті шкіру обпекло вогнем. Талавір інстинктивно

відсахнувся. Камінці впали в мотлох. Муміфікований хлопчик здригнувся, наче

від удару. Голова на тонкій шиї небезпечно нахилилася. Талавір уявив, як вона

зараз відірветься й покотиться невидимою долівкою, як нещодавно голова-шолом джадала. Але мумія не розсипалася. Натомість руки й ноги наповнилися

вологою. Жилами заструменів суєр. Обличчя налилося й набуло дитячих рис.

Очі стали світло-карими. Якби не колір шкіри, то можна подумати, що перед

Талавіром незмінена людська дитина.

— Ти не вона. — Дитина ображено скривилася.

— Хто?

— Не вона. — Хлопчик потер очі, наче збирався розревітися. Талавір

нахилився нижче.

— Як тебе звуть?

— Тарг, — невпевнено сказав хлопчик. Він немов щойно прокинувся і

намагався зібрати думки докупи.

На вигляд йому було не більше п’яти, якби не очі. Від них віяло століттями.

Це був ще один давній дух Кіммерику, який повстав із мертвих силою Спалахів.

А Талавір просто опинився в нього на шляху, як тоді з демоницею з Кара-Меркит.

— Це ти вбив Рябова? — запитав він у хлопчика, який іще мить до того

був джадалом.

Хлопчик кивнув, на мить затримав погляд на жінці в клітці, знову

подивився на Талавіра.

— Навіщо ти його вбив? І чому я досі живий?

— Ти привів мені її. Той, інший, був схожий на тебе, але її не привів. А ти

пройшов через Кара-Меркит, де вона тебе поцілувала. — Хлопчик показав на

бранку із зашитим ротом та очима. Вона наче відчула жест і зашипіла, немов сто

тисяч змій. Талавір одразу впізнав звук і нарешті почав розуміти. Жінка в клітці

була демоницею з кургану, вона влізла до нього в голову й використала його як

їздового тулпара, щоб дістатися Ак-Шеїх, де він зустрівся з джадалом. І тепер

вони всі були в його свідомості.

— Ми ж іще не зустрічалися отак всі втрьох чи вже бачилися? — запитав

Тарг, чим збив із пантелику Талавіра.

Невже він говорив із Таргом та демоницею у своєму попередньому

забутому житті? Але хлопчик розвіяв його надії:

— Ні, здається, такого ще не було. Розумієш, я бачу майбутнє, пам’ятаю

минуле, але вони, як хвилі, накочуються одна на одну, змішуються так, що важко

розібрати, що вже сталося, а чого тільки варто чекати. — Слова не відповідали

вигляду хлопчика. Він скидався на п’ятирічного, а говорив, наче Азіз-баба. — Я

плутаюся. І з Рябовим, — Тарг наче прокотив у роті ім’я, — я помилився. Вони

назвали мене джадалом. Але я не злий, не такий, як вони кажуть. Це не мій вибір.

— Він знову подивився на жінку в клітці. — Дуже давно за мене все вирішили, як і за тебе.

— Про що ти? — Талавіру не сподобалися слова хлопчика. Вони лише

духи в його голові. Звідки їм знати, хто він і чого прагне. Але було вже пізно.

Маленькі пальчики вчепилися в його долоню. Він відчув круглу поверхню

камінця.

— Я покажу. На відміну від Рябова, до пробудження тебе не існувало.

Тому вона змогла влізти.

— Не існувало? — у відчаї закричав Талавір, але Тарг уже почав

показувати, що ж насправді відбулося в Шейх-Елі. Талавір наче перенісся в той

момент і водночас міг спостерігати збоку, знаючи, що таке суєр і як він діє.

Талавір знову побачив божевільні очі М-14.

«Не роби цього! Це ж я? Твій брат!» — закричав Рябов і вистрелив. Жінка-ящірка вибухнула. Талавіра відкинуло вбік. Він не пам’ятав, скільки минуло часу, перш ніж перед очима проясніло, а у вухах перестало дзвеніти. З неба падав

рожевий сніг. Талавір спробував зловити сніжинку, але рука не слухалася. Тоді

роззявив рота й висолопив язика. Хотілося пити. Але сніг виявився гірко-солоним, наче пластівці солі. Зубами вдалося зняти рукавичку. За тканиною

потяглася слизька рідина. Шкіра перетворилася на рожеве желе. Тепер Талавір

не сумнівався, що й із рештою тіла те саме. Ось чому Рябов кричав і намагався

його пристрелити. Талавір перетворився на потвору, єдине милосердя для якої —

смерть. Десь поряд була гвинтівка. Талавір спробував поворухнутися. Але це

було все одно, що віддавати накази мертвій плоті. Розталу медузу вже не зібрати

докупи. З горла Талавіра вирвався хрипкий сміх. Він мав дозволити Рябову

завершити справу й померти людиною, а не купою зміненої плоті.

Талавір знепритомнів, а коли прокинувся, небо над ним було тьмяним і

тряслося. Його кудись пересували. Він не міг роздивитися, куди саме: очі

застилала імла, наче він дивився на світ крізь тонку плівку.

— Це «живе м’ясо»! Голова вже плавиться, — закричав хтось зовсім поряд.

Над ним схилився Белокун. Його очі палали від захвату.