Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

Гєри про те, що його дружина помирає. А може, ці ліки для Мамая? Те, що він

побачив у лабіринті, було справжнім жахом засоленого. І як Талавір

розраховував поговорити з Мамаєм?

Він піднявся на другий поверх, туди, де було єдине вціліле вікно. Ще на

сходах він почув скрип і подумав, що це знову джадал. Але то було крісло-гойдалка. Порожнє, як спершу здалося Талавіру. Він підійшов ближче. У купі

брудного лахміття сиділа людина. Голий череп укривали шрами та фістули, з

яких сочився гній. Вуха з’їла короста. Повіки людини були приколоті скріпками.

У місцях проколів виднілася гола кістка. В очах не лишилося нічого людського.

Лише безкінечна мука. Зневодненими, як у мумії, руками людина тримала

великий альбом із родинними фотографіями й невідривно вдивлялася в Дешт за

вікном. Це могла бути тільки онука генерала Сєрова та дружина бея Ак-Шеїх.

Багато років вона стерегла джадала. Можливо, вона знала, як до нього

достукатися.

— Як мені поговорити з Мамаєм? — Талавір присів поряд із кріслом.

Безкінечно довгу мить нічого не відбувалося. Нарешті людина важко, наче

на шарнірах, повернула голову.

— Той, кого ти шукав, уже тут, — сказав скрипучий жіночий голос, а

потім із засушеного горла вирвався сміх. — Тепер він твій! — її обличчя

перетворилося на шмат м’яса, очі витекли з очниць.

Будинок затрусило. Стіни вкрилися тріщинами. Сходи, якими він

підіймався, обвалилися. Талавір затулився рукою і стрибнув до дверей на

протилежному боці веранди. Він майже не здивувався, коли за ними виявилася

карстова печера. «Клятий будинок був частиною лабіринту», — подумав Талавір, роздивляючись паруюче рожеве озеро. Кімната була висічена із суцільної

породи, з неї не було виходу.

Талавір сів, обіперся об стіну й підтягнув до грудей ноги, щоб не

торкнутися суєрної ванни. Бігти не було куди. Озеро вкрили брижі. Одночасно з

цим шепіт у голові Талавіра переродився в Голос. Він належав вкрай розлюченій

жінці.— Чого прилип до підлоги, як купа гною? Тікай! — а потім жінка

заверещала: — Ні, тільки не до нього! Я не хочу!

З рожевої мли вилізла голова джадала. Вкрита залізом рука схопила

Талавіра за ногу й потягла на дно. Він не запам’ятав миті, коли масляниста

рідина заповнила легені, а перед очима розповзлася чорнота.

Талавір отямився в безкінечному темному просторі. Стелі і стін не було, як

і жодних орієнтирів. Талавір подивився на власні руки, торкнувся обличчя.

Попри занурення в суєр, змін не було, як і ран, завданих металевим монстром.

Він відчув рух і обернувся. З глибини кімнати, наче вихоплена й збільшена

камерою, до нього нечутно наблизилася клітка. Залізні прути були товсті й

погано оброблені. Талавір торкнувся одного, щоб зрозуміти, чи не спить. Залізо

було як лід. У протилежному куті клітки здригнулася купа лахміття, а потім

зірвалася й кинулася на нього. Талавір відступив на крок, спостерігаючи, як

істота, захована в дрантя, з усієї сили вдарилася в те місце, де щойно була його

рука. Крізь дірки на одязі визирали обриси дівочого тіла. Голову жінки вкривав

поточений часом каптур, так що не можливо було роздивитися обличчя. Талавір

згадав пряний подих демониці з Кара-Меркит і крізь ґрати потягнувся, щоб

відкинути башлик. Бранка здригнулася, вигнула шию, каптур впав, і Талавір

побачив, що очі та рот жінки були зашиті чорною від крові ниткою. Вона по-курячи нахилила голову, дослухаючись до Талавіра. Спотворені риси

викривилися в хижій посмішці.

— Хто ти? — не зміг стриматися Талавір, хоч і знав, що вона не може

відповісти.

Жінка розвернулася на звук, утробно загарчала і з неймовірною силою

знову плечем вдарила в ґрати. Клітка заскрипіла. Талавір відсахнувся. Його

обдало хвилею накопиченої за століття люті. Талавір навіть подумав, що бранка і

є джадал, а той, хто на нього напав, лише її охоронець. Про всяк випадок він

оглянув стіни клітки. Замка не було. Наче вхід заварили, щойно бранка

опинилася всередині. Хто б не заточив жінку, він не збирався її випускати.

Темрява за спиною Талавіра знову заворушилася. Долинув уже знайомий

металевий скрегіт. Талавір обернувся і стиснув кулаки.

Цього разу джадал ішов повільно. Метал скрипів та тьмяно поблискував.

Талавір подумав, що найдужче потвора скидалася на божевільного розкрадача

могильників, що в нападі жадоби натягнув на себе музейні експонати різних

епох. На голові потвори був пом’ятий литий шолом. Нащічники та маска з

металевої луски щільно прилягали до обличчя, ховаючи риси. Очі були темними

проваллями. Рот — вузькою щілиною. Потвора втратила загрозливу граційність.

Тепер її тіло сіпалося. Голова-шолом здригалася від кожного руху, наче була

готова от-от полетіти додолу. Вузька щілина на лускатій масці розкрилася.

Потвора оголила довгі гострі зуби — кулі не такої далекої війни. Рот усе ширшав, аж поки верхня частина голови відвалилася і з брязкотом покотилася темною

підлогою. А далі, як за наказом, почало розсипатися тіло. З шиї зірвалися й

розкотилися кістяні, металеві, керамічні, скляні й навіть пластикові намистини. З

плечей вивалився давній кіммерицький лук, що слугував ключичними кістками.

З живота, наче залізні змії, випали ланцюги. Упали чавунні ядра. Руки

розвалилися на набір стріл. З правої кисті випав наконечник списа, а з лівої —

короткий, вкритий іржею акінак¹³. З коліна вивалилися уламки від амфор, стегна

розсипалися на блискучі леза від кортиків та тьмяні зеленуваті уламки ножів

різних часів. Талавіру здалося, що в місиві з уламків зброї навіть промайнули

жетони Старших Братів. Коли шум стих, за кілька кроків од Талавіра опинилася

купа брухту.

Талавір обережно наблизився і штовхнув гору мотлоху кінцем черевика.

Джадал не ворухнувся. Талавір потер манкура. Паразит вкрився товстою

шкіркою й теж не подавав ознак життя. Якщо джадалом був доктор Мамай, то

місія Талавіра виявилася подвійним провалом. Він так і не дізнався, що сталося з

автором Спалахів і його зброєю —