Arachne - Танець МечІв , Arachne

- Дзуйхо... Мій меч? Це неможливо. Але як ти можеш бути тут, як ти можеш бути живим?

Дзуйхо схилив голову перед своїм господарем, його голос звучав з повагою та ніжною прихильністю:

- Я - дух твого клинка, мій пане. Я був створений, щоб захищати тебе та твої переконання. Я був з тобою в кожному бою, але тепер прийшов, щоб нагадати тобі, що навіть найбільша битва не варта вічної ворожнечі. Я тут, щоб допомогти тобі знайти спокій.

Сінген, почувши слова Інугамі Куроші, як і раніше, не вірив своїм очам. Його погляд став серйознішим, але в глибині душі він відчував, що перед ним стояла не просто людина, а істота, пов'язана з ним на містичному рівні.

— Інугамі Куроші… Мій вірний меч, мій талісман. Це справді ти?

Інугамі Куроші шанобливо вклонився і відповів, його голос звучав тепло і спокійно:

- Так, мій пане. Я тут, щоб нагадати вам, що велич воїна полягає не тільки у перемогах, а й у вмінні зупинитися. Ваш шлях був гідним, але вам не потрібно вічно боротися один з одним. Це поле може стати не місцем битви, а місцем примирення.

Масамуне, звернувшись до обох полководців, сказав з рішучістю:

— Ви обоє боролися за свою правду, за свої народи, за справедливість, якою кожен із вас вірив. Але ваш вічний бій не приведе до миру. Ми прийшли показати, що навіть найбільші вороги можуть визнати велич один одного. Ваша боротьба залишиться в історії, але тепер вона може завершитись світом.

Кенсін і Сінґен переглянулися, на мить у їхніх поглядах промайнула здивована іскра. Вони не вірили, що такий довгий і запеклий конфлікт можна завершити однією зустріччю.

Такеда Сінген стояв, похмуро дивлячись на юнаків, які стверджували, що вони втілення його мечів. Він глибоко поважав містичні традиції, але все ж таки його раціональний розум відмовлявся вірити, що перед ним стоять духи його мечів. Він не міг дозволити собі сліпо повірити в те, що його меч, його особистий талісман, міг набути людського вигляду.

Інугамі Куроші, бачачи, що його господар не до кінця вірить, наважився на те, щоб розкрити істину, яка була відома лише їм двом. Він вийняв свій меч, блиснувши холодним світлом, і його лезо було точнісінько таким самим, як той клинок, який колись тримав у руках Сінґен.

Сінґен напружився, бачачи перед собою це досконале відображення свого меча. Але цього було недостатньо, щоби повністю розвіяти його сумніви.

Інугами, дивлячись прямо в очі своєму господареві, тихо сказав:

— Якщо цього недостатньо, тоді послухай мене, пане. Я розповім тобі історію, яку знаємо тільки ми двоє – ти і твій вірний клинок.

Сінґен насторожився, але його погляд став серйозним, він уважно прислухався до слів Інугамі.

— Був день, коли ти був тяжко поранений, — продовжив Інугамі, його голос був спокійний, але звучав із глибокою емоційною прихильністю. — Ти залишився один, у повній тиші, що спливав кров'ю, і лише я — твій меч — був поруч. Здавалося, що ніхто не допоможе, і твої сили танули з кожною хвилиною.

Сінґен слухав його, очі його трохи розширилися, і він насупився, згадавши цю мить, сповнену болю та розпачу. Це було давно, коли він був готовий зустріти свою смерть, але доля розпорядилася інакше.

Інугами продовжив, його голос став тихішим, ніби він розкривав найпотаємніше:

— Але в ту мить, коли все здавалося втраченим, з'явилася дівчина. Молода лікарка, що проходила повз, почула твої слабкі стогін. Вона перев'язала твої рани, залишалася поруч, поки ти не отямився. Ти не знав її імені, але з того часу не міг забути її… і вона, мій пане, також не могла забути тебе.

Сінґен напружився, на його обличчі відобразилося здивування, наче він знову переживав той день. Йому здавалося неможливим, що хтось про це знав — він ніколи нікому не розповідав цю історію, навіть своїм найближчим людям.

Інугами Куроші посміхнувся, в його очах світилася глибока прихильність до свого господаря.

— Я можу сказати більше, пане. Я знаю, де вона мешкає. Вона так і не вийшла заміж, хоча могла б і досі зберігає пам'ять про тебе. Вона сподівалася побачити тебе знову, і ця надія жива у її серці.

Сінген залишався безмовним, його руки, що лежали на рукояті меча, трохи затремтіли, а в очах з'явилася розгубленість і трепет, який він завжди приховував. Це був секрет, відомий тільки йому, і він зрозумів, що перед ним стоїть не просто воїн, а справді його меч, який бачив і знав найпотаємніші моменти його життя.

Інугами м'яко додав:

— Вона виховує двох дітей, близнюків — хлопчика та дівчинку. Це твої діти, пане. І вони ростуть, знаючи, що їхній батько великий воїн. Вона, як і раніше, вірить, що колись ти повернешся, і завжди чекає на тебе.

Такеда Сінген був вражений, його обличчя зблідло, і він мимоволі відступив на крок назад. Він не знав, що сказати, але в душі відчув трепет і дивне тепло — це були слова, які міг би знати тільки його меч. Він усвідомив, що перед ним стояла не просто людина, а дух його вірного клинка, який був поруч у найважчі моменти.

Сінген нарешті сказав, його голос тремтів:

- Ніхто... ніхто не знав про це. Навіть моїм найближчим соратникам я не говорив про цей день... про неї... і про богів, моїх дітей.

Інугамі Куроші мовчав, дивлячись на свого господаря з ніжною відданістю, чекаючи, що його слова пройдуть у серце Сінгена і переконають його в істині.

Сінген, впоравшись із хвилюванням, глянув на Інугамі з вдячністю та повагою, яку він ніколи не показував нікому.

— Якщо ти знаєш цю історію, то ти справді мій меч, Інугамі Куроші. Ти знаєш мене, як ніхто інший.

Він замовк, на його обличчі з'явилася м'яка посмішка, якою він рідко обдаровував когось.

— Дякую… що нагадав мені про те, що справді важливо. Я маю знайти її та моїх дітей... Тепер я знаю, що ти не просто дух, але частина мого життя та моєї спадщини.

Юнаки, бачачи, що Інугамі довів свою відданість та справжній зв'язок із господарем, обмінялися поглядами. Цей момент відкрив для Сінгена щось важливе, і тепер вони знаючи, що їхня місія близька до виконання.