Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

— О мій боже! — Меґґі дивилася крізь лобове скло, намагаючись усвідомити почуте. — Я не можу в це повірити. Тобто, він був… Що в біса відбувається? Це ­Руна, бога ради, тут такого не буває!

— Мабуть, так. Ось чому вам потрібно припинити ваші трюки. Уже вбито двох людей. Сьогодні вдень їх могло стати троє. Тому, хто це робить, байдуже, кому він завдасть шкоди, Меґґі.

Вона кивнула з каяттям.

— Хтось ще знає? Про Дункана?

— Ще ні. Кінрос знає, що щось сталося, і деякі інші теж. Броуді чи Фрейзеру, ймовірно, доведеться роз­повісти людям набагато раніше. Але поки вони цього не зроблять, я буду вдячний, якщо ви залишите це при собі.

— Я нічого не скажу. Обіцяю.

Я їй повірив. По-перше, вона не мала змоги повідомити свою газету, а по-друге, Меґґі справді була при­голомшена. Вона все ще здавалася не при собі, коли світло фар виділило фігуру на узбіччі попереду нас. Розмита скрипом склоочисників постать перетворилася на велосипедиста, що згорбився у світловідбивному жовтому плащі.

— Схоже, Брюс потрапив у халепу, — сказала Меґґі.

Вона пригальмувала, і я побачив, що це був Кемерон. Його обличчя біліло у світлі фар, він перебирав ланцюг свого гірського велосипеда. Жовтий дощовик був забризканий брудом.

— Невже він приїхав сюди на цьому велосипеді? — запитав я, усвідомлюючи, що він, мабуть, ще повер­тається з дому Стракана.

— Так. Я проминула його, як сюди їхала. Пишається тим, що виходить надвір за будь-якої погоди. Довбаний amadan[14].

Не треба знати гельську, щоб зрозуміти лайку, коли її почув. Кемерон прикрив очі від фар автомобіля, все ще стискаючи в руці гайковий ключ. Меґґі опустила вікно й висунулася, скривила обличчя від дощу.

— Вас підвести, Брюсе? — гукнула вона.

Світловідбивна накидка плескалася навколо нього на вітрі, прилипаючи до худої статури, наче жива істота, погрожуючи вивести його з рівноваги. Не дивно, що він зійшов з велосипеда, подумав я. Він був геть замерзлий і мокрий, але коли побачив мене в машині, його обличчя затверділо.

— Я впораюся.

— Як хочеш, — пробурмотіла Меґґі. Вона зачинила вікно й від’їхала. — Боже, але цей придурок справді мене дістав. Днями нахамив, коли я попросила дозволу написати про нього статтю. Ну цікаво ж: він учитель і фельдшер, — але він поводився так, ніби я якась вітром підперезана й маю до нього діло. Я б не звернула уваги, але він від моїх цицьок очей не міг відірвати. Збоченець.

Я подумав, що почуття Кемерона до Ґрейс, очевидно, не завадили йому дивитися на інших жінок. А потім зрозумів ще щось, і це вразило мене так сильно, що я не міг заспокоїтися.

Він тримав гайковий ключ лівою рукою. Я обернувся, щоб глянути в заднє скло. Але темрява й дощ поглинули велосипедиста-невдаху.

20

— Кемерон — незграбний хлоп. Але я не бачу в ньому вбивцю, — сказав Броуді, ставлячи чайник на плиту й запалюючи під ним газ.

Ми були на його маленькій кухні, сиділи за бездоганно чистим столом, він готував чай. Я попросив Меґґі підвезти мене до готелю, але заскочив лише, щоб забрати Фрейзера. «Рендж-ровер» був припаркований надворі, тож я думав, що знайду сержанта в барі. Натомість він був у своїй кімнаті, і, постукавши, я почув, як він шумно висякується, перш ніж підійти до дверей. Коли він відчинив, кімната була в темряві, а обличчя сержанта — вкрите червоними плямами. Проте поводився він так само грубо, як і раніше. Я сказав, що нам потрібно поговорити з Броуді.

— Я й не кажу, що це він, — заперечив я, коли старий інспектор, запаливши газ, струшував сірником. — Але він тримав гайковий ключ лівою рукою. Ми знаємо, що той, хто вбив Дункана, — шульга. І Ґрейс вдарили по правій щоці, тож її нападник, вочевидь, також.

Фрейзер зневажливо засопів.

— Ви можете бути впевнені, що дружині Стракана не завдали удару ззаду?

— Не можу, — зізнався я. — Звісно, на них могли напасти дві різні людини. Але Дункана вдарили так сильно, що пробили дірку в черепі, і уламки посипалися всередину. Такої сили без замаху не буває.

Рот Фрейзера скривився так, що кінчики вусів повисли до підборіддя.

— Кемерон придурок, то сто відсотків. Але я не думаю, щоб такий дурень, як він, переміг Дункана.

— Дункана вдарили ззаду. У нього не було шансу захиститися, — нагадав я йому. — Ми вже знаємо, що Кемерон у захваті від Ґрейс, і він також вписується в теорію шантажу. Він шкільний учитель, тож навряд би зрадів, якби стало відомо, що він ходив до повії. Якщо Дженіс Дональдсон погрожувала розповісти, він міг би вбити її, щоб замовкла.

Броуді кинув чайні пакетики в заварник.

— Можливо. Але якщо ви маєте рацію, то як він вчасно дістався від школи до яхти, щоб напасти на Ґрейс?

— Наскільки ми знаємо, він міг піти раніше за неї. Міг проїхатися на своєму гірському велосипеді прибережною стежкою, про яку нам розповів Стракан. Небезпечно за такої погоди, але він міг би ризикнути, якщо був у відчаї.

Чайник жалібно засвистів, над носиком з’явилася пара. Броуді вимкнув вогонь і залив заварник окропом. Правою рукою, як я зауважив. У мене вже параноя. Госпо­дар приніс до столу чайник і три кухлі.

— Можливо. Але наразі забудьмо Кемерона і подивімося, що в нас ще є, — сказав він, ставлячи заварник на серветку і розкладаючи перед кожним із нас пробкові підставки для кухлів. — Тіло вбитої повії виявили сильно обгоріле. Той, хто її вбив, очевидно, не хвилювався, що її знайдуть, поки не з’явилася інформація, що це розслідування вбивства.

Він на Фрейзера не дивився, але й так було зрозуміло.

— Вбивця панікує і вирішує цього разу як належить позбутися останків, а також будь-яких інших доказів, що залишилися. У процесі він убиває поліціянта, а також ледь не вбиває судово-медичного експерта. — Броуді поворушив чайником, закрив кришку й запитально подивився на нас. — Що скажете?

— Покидьок вочевидь схибнувся на вогні, — сказав Фрейзер, — піроман, чи як там це називається.

Я не був упевнений.

— Чи були на острові інші підпали чи пожежі? — запитав я Броуді.

— Наскільки я знаю, ні. Принаймні відколи я тут живу.

— То чому зараз? Я не психолог, але не думаю, що люди відразу перетворюються на паліїв.

— Може, просто спосіб приховати