Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

— Тоді ми повертаємося до того, чому тіло Дженіс Дональдсон залишили в котеджі, а не поховали чи скинули зі скелі. Найпевніше, тоді його ніколи б не знайшли. Тут чогось не вистачає, — наполягав я.

— Або ми просто занадто все ускладнюємо, — заперечив Фрейзер.

Броуді замислено наливав чай.

— Повернімося до нападу на Ґрейс. Мені здається, що це була випадковість. Що вона натрапила на зловмисника, коли той ламав систему зв’язку яхти. Отже, хто б це не був, він мав знати, що ми не можемо користуватися поліційним радіо.

— Це відкидає Кемерона, — сказав Фрейзер, насипаючи цукру в чай. — Ми йому не казали. Міг бути хтось із корабельні, якщо запитаєте мою думку. Кінрос або хтось із тих бородатих виродків. Вони всі знали, що наші радіо­станції не працюють. Хтось із них міг встигнути до яхти, поки ми були на поромі. Вистачило часу знищити систему зв’язку та майже провернути справу з дружиною Стракана, поки їх не потривожили.

Він поклав мокру ложку на стіл.

Без жодного слова Броуді взяв ложку й відніс до раковини, взяв ганчірку й витер пляму від чаю.

— Можливо, — сказав він, відкинувшись на стільці. — Але ми не можемо просто припустити, що це був один із них. Ми не знаємо, кому ще вони могли сказати. І не забуваймо, що є ще людина, яка точно знала, що ми хочемо скористатися радіо на яхті.

Я міг здогадатися, що він це скаже.

— Ви про Стракана?

Він кивнув.

— Ви запитали його про радіо, коли він приїздив у котедж. Він не дурний, склав два і два.

Я поважав інстинкти Броуді, але подумав, що він до­зволив ворожості затьмарити свої судження про Стракана. Я бачив реакцію Майкла, коли той зрозумів, що Дункан мертвий. Навіть якби шок був удаваний, не думаю, що можна змусити себе виблювати на замовлення, незалежно від того, який ти хороший актор. Фрейзер, очевидно, поділяв мої сумніви.

— В жодному разі. Ми всі бачили, в якому стані він був. Чоловік просто розбитий. І нащо в біса йому на­падати на власну дружину, а потім бігти по допомогу? Не має сенсу.

— А якби він хотів відвернути від себе підозри? — м’яко запитав Броуді та знизав плечима. — Але, можли­во, ви правду кажете. Наскільки ми знаємо, це міг бути взагалі хтось інший, і він знищив комунікації яхти, щоб гарантувати свою безпеку. Я просто не думаю, що ми можемо дозволити собі когось відкидати на цей момент, от і все.

Він мав рацію, і я зрозумів, про що він. Дункан уже помер через те, що ми забагато сприймали як належне.

— Я все одно не розумію, чого він досяг, розбивши радіо на яхті, — проговорив я. — Навіть якби ми зв’язалися з великою землею, ніхто не вирушив би до нас, доки погода не покращиться. То який сенс?

Броуді відпив чаю й обережно поставив кухоль на підставку.

— Час, можливо. Щодо великої землі, для них це все ще вбивство місячної давності. Важливе, але не питання життя і смерті. Навіть те, що ми не можемо зв’язатися, їх не надто хвилює, бо вони знають, що телефони та радіо не працюють. Якщо ж вони знатимуть, що вбили поліціянта, гелікоптер буде готовий, щойно погода дозволить. А так вони чекатимуть, поки все проясниться, і лише тоді заворушаться. Тож поки в нас немає засобів зв’язку, у вбивці є можливість вибратися з остро­ва до того, як його почнуть шукати.

— І куди йому подітися? Навіть якщо він візьме човен, тут навколо відкрите море.

Броуді посміхнувся.

— Не обманюйте себе. Навколо сто п’ятдесят миль островів і узбережжя, де можна сховатися. Крім того, є Британські острови, Норвегія, Фарери та Ісландія, і все це не так уже й далеко.

— То ви думаєте, що вбивця планує втекти?

Собака підійшла й поклала голову господарю на коліно. Броуді ніжно погладив її.

— Я б сказав, що це цілком імовірно. Він знає, що більше не може тут залишатися.

— То що нам із цим робити? — запитав Фрейзер.

Броуді знизав плечима.

— Прикривати спини. І сподіватися, що погода проясниться.

Гнітюча думка.

Невдовзі ми втрьох повернулися «рендж-ровером» до готелю. Ми нічого не їли з того ранку, і хоча ніхто з нас особливого апетиту не відчував, усе одно треба було поїсти. Дощ ущух, але шторм не стихав. Ми проминули гавань та селище. Острів так і був знеструмлений. Поки ми їхали крутим пагорбом до готелю, темні ­вулиці здавалися моторошно пустими у світлі наших фар.

Ми вийшли з машини та помітили, що зсередини долинає гомін. Броуді нахмурився, підняв підборіддя, ніби принюхуючись.

— Щось відбувається.

Маленький бар був переповнений, люди купчилися в коридорі біля дверей. Голови повернулися до нас, і розмови раптово затихли — поширилася звістка, що ми наближаємося.

— Що вже знов? — пробурмотів Фрейзер.

Люди, що стояли у дверях, поворухнулися у відповідь на рух у барі. Вийшов Кінрос, за ним — величезна постать Ґатрі. Крижані очі Кінроса проминули мене, Фрейзера та зупинилися на Броуді.

— Ми хочемо отримати відповіді на деякі запитання.

З усім, що сталося, я забув про обіцянку Броуді пояснити, що відбувається.

Фрейзер рушив уперед, агресивно розправивши плечі, але Броуді зупинив його.

— Так, насмілюся сказати, справді хочете. Дайте нам хвилинку, добре?

Кінрос, здавалося, був схильний сперечатися. Тоді коротко кивнув.

— Навіть дві.

Вони з Ґатрі повернулися до бару. Фрейзер сердито тицьнув пальцем у Броуді.

— Ви більше не клятий інспектор! Я ж казав вам раніше, ви не маєте повноважень їм щось розпо­відати!

Броуді відповів рівним голосом.

— Вони мають право знати.

Обличчя Фрейзера спохмурніло. Шок від смерті Дункана і, можливо, його почуття провини наростали весь день. Тепер він шукав, де б це вихлюпнути.

— Офіцера поліції вбили! Як на мене, ніхто на цьому острові не має права ні на що!

— Двоє людей уже мертві. Ви хочете, щоб хтось загинув, бо ми їх не попередили?

— Він правду каже, — втрутився я. Мені довелося опинитися в ситуації, коли поліція не оприлюднила інформацію, і, як наслідок, постраждали люди. — Треба сказати їм, із чим ми маємо справу. Інакше піддаємо ризику більше життів.