Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

не полишало переконання, що анонімний дзвінок був від Бреннера. Цей чолов’яга мислив надто обмежено, настільки, що ладен був звести рахунки з Беном будь-що, не зважаючи на наслідки.

Слова Маккензі мене вразили. Я гадки не мав, що Бен колись був у стосунках із Саллі, тим більше про історію з сексуальними домаганнями. Звісно, в нього не було причин про це розповідати, а надто за таких обставин. Проте тепер мене мучило питання, чи добре я його знаю. Світ сповнений людей, не здатних повірити, що їхній добрий знайомий — убивця. Вперше я замислився, чи сам не належу до таких.

Та набагато більше мене турбувала ймовірність того, що поліція марнує дорогоцінний час не на ту людину. Раптом я прийняв рішення. Схопив ключі від машини й вибіг з дому. Якщо Бреннер набрехав, щоб звинуватити Бена, він має зрозуміти, що це може коштувати життя Дженні. Я дізнаюся, чи це так, і в разі потреби переконаю його сказати правду. Якщо ж ні…

Якщо ж ні, я не хотів думати про те, що може статися.

Сонце було вже високо, коли я їхав селищем. Здається, поліції та преси додалося, як ніколи раніше. Журналісти, фотографи, звукооператори вешталися групками з невдоволеним виглядом, розчаровані невдалими спробами взяти інтерв’ю у мовчазних місцевих. Я не міг витримати думки, що всі вони тут через Дженні. Проїжджаючи повз церкву, побачив на цвинтарі Скарсдейла. Під дією імпульсу пригальмував і вийшов з машини. Він говорив з Томом Мейсоном — помахуючи кістлявим пальцем, видавав садівникові інструкції. Преподобний побачив, що я наближаюсь, і перервав промову, обличчя його скривилося невдоволено.

— Докторе Гантер, — холодно привітався він.

— Мені потрібна ваша допомога, — прямо перейшов я до справи.

Він не втримався від задоволеної гримаси:

— Допомога? Справжня новина, що ви просите моєї допомоги.

Я дозволив йому насолодитися тріумфом. Ішлося про набагато важливіше, ніж його чи моя пиха. Він демонстративно поглянув на годинник.

— Маєте потерпіти. Я чекаю на важливий телефонний дзвінок. Невдовзі виступаю на радіо з інтерв’ю в прямому ефірі.

У будь-який інший час його самовдоволений тон роздратував би мене, але зараз я його ледь помітив.

— Це дуже важливо.

— Тоді ви зможете почекати, правда? — Він нахилив голову, коли з відчинених дверей церкви почувся дзвінок телефона. — Вибачайте.

Мені хотілося схопити його за запорошені лацкани й добряче труснути. Навіть підбивало кинути все й піти самому. Але присутність Скарсдейла могла допомогти, якщо я хотів апелювати до кращої природи Бреннера. Після минулої ночі, коли я ледь не збив того, брали сумніви, що він послухає, якщо я піду сам. Тому я нічого не сказав і чекав, бо Скарсдейл уже поспішив усередину.

Звук садових ножиць поступово проникнув у мою розбурхану свідомість. Я поглянув на Тома Мейсона — він обережно підстригав траву навколо клумби, старанно вдаючи, що не почув розмови. Запізніло мені спало на думку, що я навіть не привітався з ним.

— Доброго ранку, Томе, — я намагався говорити нормальним голосом. Роззирнувся, шукаючи поглядом його діда. — А де Джордж?

— Ще в ліжку.

Я навіть не знав, що він захворів. Ось і ще одне свідчення того, як я занедбав свої лікарські обов’язки.

— Знову спина?

Він кивнув:

— Але ще кілька днів, і з ним усе буде добре.

Я відчув напад вини. Старий Джордж та його онук є пацієнтами Генрі, але відвідувати їх удома — мій обов’язок. І старий садівник — помітний старожил у Менемі, я мав би звернути увагу на те, що його не видно. Скількох ще людей я останнім часом підвів? І далі підводжу, бо Генрі знову відпрацює ранковий прийом без мене.

Але страх за Дженні перемагав усе. Потреба робити будь-що кипіла й пінилася; тим часом з відчинених дверей церкви долинав пихатий голос Скарсдейла. Від нетерпіння мені почало паморочитися в голові. Світло на церковному дворі здавалося надто яскравим, повітря — насиченим солодкуватими, нудотними запахами. Щось вовтузилось у підсвідомості, але воно зникло, коли я почув, що Скарсдейл поклав слухавку. За мить він вийшов з ризниці, випромінюючи задоволення, сповнений почуття власної правоти.

— Отже, докторе Гантер, ви питали про послугу.

— Я їду до Карла Бреннера. І хочу, щоб ви поїхали зі мною.

— Справді? А чого б це я мав?

— Більше шансів, що він послухає вас.

— Щодо чого?

Я глянув на садівника, але він відійшов, занурений у свою роботу.

— Поліція заарештувала декого. Я гадаю, вони могли помилитися через хибні свідчення Карла Бреннера.

— Ця «помилка» часом не Бена Андерса стосується?

Моє обличчя, мабуть, мене виказало. Скарсдейл аж засяяв від задоволення:

— Не хочу вас розчаровувати, але це не новина. Люди бачили, що його затримували. Подібного не приховаєш.

— Неважливо, хто це, я просто думаю, що Бреннер дав поліції неправдиву інформацію.

— Можу я запитати, чому саме?

— Він ображений на Бена. І нагодився шанс йому помститися.

— Але ви не знаєте цього достеменно, так? — Скарс­дейл скривив губи з засудженням. — А Бен Андерс, наскільки я знаю, — ваш друг.

— Якщо він винний, то заслуговує на все, що отримає. Але якщо ні, поліція марнує час на хибну версію.

— Це їм вирішувати, а не сільському лікареві.

Я спробував заспокоїтися.

— Будь ласка.

— Вибачте, докторе Гантер, але я певний, що ви цілковито усвідомлюєте, про що саме просите. Ви говорите про втручання в розслідування поліції.

— Я говорю про спробу врятувати чиєсь життя! — майже зірвався я на крик. — Будь ласка, — повторив я тихіше, — я ж не для себе прошу. Кілька днів тому Дженні Геммонд сиділа у вашій церкві, коли ви говорили про те, що потрібно щось робити. Вона ще може бути жива, але це ненадовго. Там нема… Я не можу…

Голос мій урвався. Скарсдейл спостерігав за мною.

Я більше не міг говорити, похитав головою та рушив геть.

— Що підказує вам, ніби Карл Бреннер мене послухає?

Мені знадобилася секунда, щоб прийти до тями, і я повернувся до нього.

— Ви розпочали це патрулювання. Він скоріш почує зауваження від вас, ніж від мене.

— Ця третя жертва, — обережно проговорив він, — ви її знаєте?

Я кивнув. Він якийсь час розглядав мене. Щось з’явилося в його очах, чого я не помічав раніше. Тільки через хвилину я зрозумів: співчуття. Потім воно зникло, на зміну прийшла звичайна зверхність.

— Дуже добре, — сказав він.

Я раніше не бував у будинку Бреннерів, але таку місцеву пам’ятку важко проминути. Десь за милю поза межами селища прокладена ґрунтова дорога — все