Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

літо у вибоїнах, а решту року перетворюється на брудні калюжі й багнюку. Поля навколо неї колись були осушеними сільськогосподарськими угіддями, але тепер поступово поверталися до дикої природи. У центрі поля, оточений мотлохом та уламками, стояв будинок. Висока напівзруйнована будівля, яка, здавалося, не мала ані прямої лінії, ані прямого кута. З роками додавалися прибудови — похилі конструкції, що чіплялися за стіни, як п’явки. Дах відремонтовано профнастилом. На тлі цього хаосу незрозуміло сучасною здавалася величезна супутникова антена.

Під час короткої подорожі Скарсдейл не сказав жодного слова. У замкнутому просторі автомобіля посилився його затхлий, кислуватий запах. Лендровер протрюхикав розбитою колією до будинку. До нас вибіг собака. Він люто гавкав, але тримався на відстані, коли ми виходили з машини. Я постукав у вхідні двері — посипалися лусочки старої фарби. Майже відразу нам відчинила жінка, в якій я впізнав матір Карла Бреннера.

Удова Бреннер була хворобливо худою, з тонким сивим волоссям і блідою шкірою, наче з неї висмоктали життя. Знаючи характер родини, яку жінці довелося підіймати самотужки, можна припустити, що так воно й було. Попри спеку, поверх вицвілої сукні на ній метлялася довга кофтина ручної в’язки. Жінка обсмикувала краї кофти й кліпала на нас, нічого не кажучи.

— Я доктор Гантер, — сказав я. Скарсдейлу називати своє ім’я не було потреби. — Карл удома?

Здавалося, питання залишиться без відповіді. Я збирався його повторити, але вона склала руки на грудях.

— Він спить.

Жінка говорила швидко, водночас агресивно й знер­вовано.

— Нам потрібно поговорити з ним. Це важливо.

— Він не любить, коли його будять.

Наперед виступив Скарсдейл:

— Це не триватиме довго, місіс Бренер. Але нам важливо переговорити з ним.

Мене торкнуло роздратування від того, як він перехопив контроль над розмовою, та воно швидко минуло. Єдине, що наразі важливо, — потрапити до будинку.

Вона неохоче відступила, ми змогли ввійти.

— Почекайте на кухні. Я його покличу.

Скарсдейл увійшов до будинку першим. Я рушив за ним у занедбаний коридор. Пахло старими меблями та смаженою їжею. Ми пройшли на кухню, запах жиру посилився. В одному кутку гудів маленький телевізор. За столом двоє підлітків, хлопчик і дівчинка, сперечалися перед порожніми тарілками, що лишилися після сніданку. Неподалік сидів Скотт Бреннер — нога забинтована й спирається на низький табурет — і дивився телевізор із недопитим горням чаю в руках.

Усі замовкли й подивилися на нас.

— Доброго ранку, Скотте, — сказав я ніяково.

Я не міг пригадати імен його менших брата й сестри. Уперше почав розуміти, що я власне роблю: прийшов до людини додому, щоб звинуватити в брехні. Але вигнав сумніви з голови. За правилами чи ні, але я мав щось зробити.

Зависла тиша. Скарсдейл стояв у центрі кімнати, непорушний, мов статуя. Хлопчик з дівчинкою дивилися на нас. Скотт опустив очі.

— Як нога? — запитав я, щоб перервати мовчання.

— Нормально, — він глянув на неї, стенув плечима. — Трохи болить.

Я бачив, який брудний у нього бинт.

— Коли востаннє перев’язку робили?

Він почервонів:

— Не знаю.

— А робили взагалі?

Він не відповів.

— Дуже погана рана, не можна так лишати.

— Я ж не піду отако кудись, правда? — збентежено пробурмотів він.

— Можемо домовитися, щоб приходила медсестра. Або Карл може привести вас до амбулаторії.

Обличчя його скаменіло:

— Він кріпко зайнятий.

«Так, — подумав я, — мабуть, точно зайнятий». Але не хотілося тішитися своєю правотою. Ось і ще одне нагадування про те, що я занедбав свої обов’язки. Почулися кроки на сходах, до кухні зайшла мати.

— Меліссо, Шоне, вийдіть, — наказала вона підліткам.

— Чого? — обурилася дівчинка.

— Бо я так кажу! Ану бігом!

Вони надулися і, зсутулившись, вийшли. Мати підійшла до раковини й пустила воду.

— Він спускається? — запитав я.

— Спуститься, коли буде готовий.

Здавалося, від неї більш нічого не дочекаєшся. Єдиними звуками залишалися хлюпання води та брязкіт столового начиння й тарілок: вона заходилася розлючено перемивати купу посуду. Я прислухався, чи щось чути згори, але нічого не було.

— То що мені робити? — Скотт стурбовано кивнув на свою ногу.

Із зусиллям я зосередився на його питанні. Відчував, що Скарсдейл спостерігає за мною. Нетерпіння мить поборолося з професійним обов’язком, потім я поступився.

— Дозвольте, я подивлюся.

Рана була не в такому поганому стані, як я очікував, дарма що бинт увесь брудний. Уже загоювалася. Ймовірно, Скотт міг відновити повну функціональність ноги. Шви були такі, наче їх наклала незграбна студентка-медсестра, але краї рани почали гладенько зростатися. Я дістав з машини аптечку й узявся до очищення та перев’язки. Справу було майже завершено, коли важкий стукіт кроків сповістив про прибуття Бреннера.

Я закінчив і підвівся, коли той, зігнувшись, зайшов до кімнати. У брудних джинсах, вузькій футболці. Бліде кремезне тіло, жилаве й м’язисте. Він злостиво подивився на мене та кивнув Скарсдейлу з якимось натяком на повагу. Мов понурий школяр перед суворим директором.

— Доброго ранку, Карле, — Скарсдейл узяв розмову на себе. — Вибач, що потурбували.

У його голосі бриніло несхвалення. Почувши його, Бреннер начебто звернув увагу на свій вигляд.

— Щойно встав. — Ми це й так зрозуміли, голос був ще сонний. — Додому вчора дуже пізно потрапив.

Вираз Скарсдейла свідчив, що він це пробачає. Тільки раз.

— Доктор Гантер хоче вас про дещо попросити.

Бреннер навіть не спробував приховати свою ворожість, коли дивився на мене.

— Чого я маю, бл… — він схопився. — Чого я маю перейматися тим, що він хоче?

Скарсдейл простяг руки, мов терплячий миротворець:

— Я розумію, що це втручання, але він гадає, його питання може бути важливим. Я б хотів, щоб ви його вислухали.

Він повернувся до мене, показуючи, що зробив усе, що може. Розуміючи, що Скотт і його мати спостерігають за мною, я заговорив.

— Ви знаєте, що Бена Андерса заарештували, — сказав я.

Бреннер відповів не одразу. Він нахилився на стіл, схрестивши руки на грудях.

— То шо?

— Ви щось про це знаєте?

— Чого я маю?

— Поліція отримала анонімне повідомлення. Це були ви?

Від нього, мов жаром, віяло войовничістю.

— А вам яке діло?

— Бо якщо це так, я хотів би знати, чи ви справді його бачили.

Його очі