Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

— Ви мене звинувачуєте?

— Послухайте, я просто не хочу, щоб поліція марнувала час.

— А чого ви думаєте, що вони марнують? Пора вже людям придивитися до цього покидька Андерса.

Скотт ніяково засовався у своєму кріслі:

— Не знаю, Карле, може, він і не…

Бреннер обернувся до нього:

— А хто, бля, тебе питає? Закрий пельку.

— Мова не тільки про Бена Андерса! — проговорив я, а його молодший брат здригнувся і схилив голову. — Бога ради, хіба ви не розумієте?

Бреннер відштовхнувся від столу, стиснув кулаки:

— За кого, бля, ви себе маєте? Ви думали, що з вас корона спаде, як ви з нами говорили, коли ми вас спинили вчора ввечері, а тепер прийшли сюди казати мені, що мені робити?

— Я тільки хочу, щоб ви сказали правду.

— То ви осьо зара кажете, що я, бля, брешу?

— Ви граєте з життям людини!

Він вишкірився:

— То добре. Хай вішають того покидька, мені воно нащо.

— Я не про нього! — викрикнув я. — А дівчина? Що з нею буде?

Посмішка зникла з його обличчя. Схоже, йому це не спадало на думку. Він знизав плечима, але зараз це був захисний рух.

— Та вона вже, мабуть, мертва.

Скарсдейл зупинив мене, схопивши за руку, коли я рушив до Бреннера. Я зробив над собою зусилля та спробував востаннє.

— Він тримає їх живими три дні, а потім убиває, — сказав я, намагаючись зберегти рівний голос. — Тримає живими і робить з ними бозна-що. Зараз другий день, і поліція намагається вибити з Бена Андерса зізнання. Бо хтось сказав, що бачив його біля її дому. — Мені довелося зупинитися. — Будь ласка, — за мить я зміг продовжити, — будь ласка, якщо це ви, скажіть їм.

Усі ошелешено дивилися на мене. Ніхто окрім слідчих не знав, що жертв тримають живими. Маккензі оскаженіє, якщо дізнається, що я розповів. Мені було байдуже. Вся моя увага була зосереджена на Бреннері.

— Не знаю, про що ви говорите, — промимрив він, але я бачив у його обличчі непевність. Він ні з ким не зустрічався очима.

— Карле? — почала непевно його мати.

— Сказав — не знаю, зрозуміли? — відрізав він, знов охоплений люттю. Обернувся до мене. — Ви спитали, що хотіли. То від’їбіться тепер!

Я не знав, що сталося б, якби тут не було Скарсдейла. Він миттєво став між нами.

— Досить! — обернувся він до Бреннера. — Карле, я розумію, що ви засмучені, але я буду вдячний, якщо ви не вживатимете подібних виразів у моїй присутності. І перед своєю матір’ю.

Бреннер не те щоб прийняв цей докір, але переконаність Скарсдейла у своєму авторитеті була абсолютною. Преподобний звернувся до мене:

— Докторе Гантер, ви отримали відповідь на своє питання. Я не думаю, що у вас є причина тут залишатися.

Я не рухався. Дивився на Бреннера, більш ніж упевнений, що він звинуватив Бена просто з помсти. Вивчав його похмурі риси й прагнув вичавити з нього правду.

— Якщо з нею щось трапиться, — сказав я йому, голос лунав по-чужому, — якщо вона загине через твою брехню, клянуся, я тебе вб’ю своїми руками.

Погроза зависла в повітрі. Я відчув, що Скарсдейл узяв мене за руку та тягне до дверей.

— Ходімо, докторе Гантер.

Ідучи повз Скотта Бреннера, я зупинився. Обличчя в нього побіліло, він дивився на мене широко розплющеними очима. Скарсдейл потяг мене через коридор.

Ми мовчки повернулися до лендровера. Тільки коли вибралися знову на дорогу до селища, я зміг заговорити:

— Він бреше.

— Якби я знав, що ви не контролюватимете себе, ніколи б не погодився поїхати, — гаряче відповів Скарс­дейл. — Ваша поведінка невдячна.

Я здивовано глянув на нього:

— Невдячна? Він підставив невинну людину, не думаючи про те, до чого це може призвести!

— У вас немає доказів.

— Та облиште! Ви ж там були, ви його чули!

— Я чув двох чоловіків, які не можуть тримати себе в руках, і все.

— Ви серйозно? Хочете сказати, не вірите, що Бреннер обманув поліцію?

— Не мені про це судити.

— Я не прошу вас судити. Просто ходіть зі мною і скажіть поліцейським, що вони мають з ним поговорити!

Він змовчав. Коли ж заговорив, це не була пряма відповідь:

— Ви там сказали, що жертв не вбивають одразу. Звідки про це знаєте?

Я обіцяв мовчати. Завагався. Але зараз мені було байдуже, хто про це знає. Ніщо більше не мало значення.

— Бо я досліджував тіла.

Він здивовано смикнув до мене головою:

— Ви?

— Я раніше працював експертом у таких справах. До того, як сюди приїхав.

Скарсдейл мусив перетравити цю звістку.

— Тобто хочете сказати, що ви залучені до поліційного розслідування?

— Так, вони попросили мене про допомогу.

— Розумію, — в його голосі було чути, що відкриття йому не до вподоби. — І ви вирішили тримати це в таємниці.

— Це дуже тонка робота. Про неї не говорять всім і кожному.

— Звісно ж. Ми, зрештою, всього лише місцеві. Гадаю, ви добряче посміялися з нашого невігластва.

На щоках в нього запалали дві яскраві цятки. Я зрозумів, що то не просто невдоволення, а гнів. На мить мене збентежила його реакція, але потім я зрозумів. Йому було приємно бачити себе у провідній ролі в селищі, уявляти себе лідером Менема. Тепер він ді­знався, що комусь іншому весь час віддавали провідну роль, хтось був ознайомлений з інформацією, у якій йому було відмовлено. Удар по його гордості. І, що ще гірше, по його его.

— Це не так, — сказав я йому.

— Не так? Дивно, що ви сказали мені про це лише зараз, коли вам щось від мене знадобилося. Гаразд, тепер я бачу, яким був наївним. Можу вас запевнити, більше мене в дурні не пошити.

— Ніхто не збирається пошивати вас в дурні. Якщо я образив вас, вибачте, але зараз на кону набагато більше, ніж ми з вами.

— Справді, так і є. І відтепер, можете бути певні, я залишаю все в руках «експертів». — Він сказав це з гірким знущанням. — Я, зрештою, всього лише скромний служитель Божий.

— Послухайте, мені потрібна ваша допомога. Я не можу…

— Не думаю, що в нас є ще що сказати один одному, — відповів він.

Решту шляху ми проїхали в мовчанні.