Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

вона побачила те, чого не помітила через перший шок від мертвих тварин. За верстаком була ніша. Те слабке світло, що світило в погребі, лилося звідти — тьмяне, штучне. Майже непомітна в цьому освітленні, здіймалася в полі зору сходинка.

Вихід.

Дженні спрагло подивилася на сходинку, відійшла від щілини й спробувала поштовхати дошки. Спершись на коліна, вдарила їх обома руками. Від удару роздерла руки й засадила скалки в долоні. Дерев’яна стіна не зрушила з місця.

Але зусилля пішли їй на краще. Вона знову і знову штовхала стіну руками, кожен удар виганяв трохи більше страху, що намагався її паралізувати. Задихаючись, дівчина посунулася назад, мотузка ослабла настільки, що вона змогла сісти. Прив’язану ногу звела судома, напруження посилило головний біль і спрагу, але вона відчувала своєрідне похмуре задоволення. Дженні трималася за нього, відмовляючись усвідомлювати, як мало насправді досягла. Дошки не є непохитними. Вона відчувала, що з часом зможе їх подолати. «Тільки ти не знаєш, скільки часу в тебе, так?»

Викинувши цю думку з голови, вона намацала мотузку і почала працювати над вузлом.

22

Вранці, увімкнувши новини, я почув, що підозрюваного заарештували.

Я провів майже безсонну ніч у кріслі, сподіваючись і боячись, що зателефонує Маккензі. Але телефон мовчав. О п’ятій я встав і прийняв душ. Сидів надворі, заціпеніло дивлячись, як оживає навколо світ. Майже через годину повернувся в дім. Не хотів вмикати радіо, бо знав, яка буде головна новина. Однак незабаром тиша в домі почала гнітити, не слухати нічого — ще гірше. Настав час випуску новин, я здався і ввімкнув радіо.

Я не очікував, що почую щось невідоме. Заходився варити каву. Саме наповнював гейзерну кавоварку, і звук з крана заглушив перші кілька секунд трансляції. Але почувши слова «арешт» і «підозрюваний», я миттєво прикрутив воду.

«…особу не розкривають, але поліція підтверджує, що вчора пізно ввечері місцевий мешканець був заарештований у зв’язку з викраденням учительки Дженні Геммонд…»

Потім диктор перейшов до наступного пункту. «А Джен­ні?!» — рвався з мене крик. Якщо когось заарештували, чому її не знайшли? Я зрозумів, що досі тримаю кавоварку. Кинув її, схопив телефон. «Відповідай же, ну!» — молився я, набираючи номер Маккензі. Пролунало кілька гудків, але саме коли я вже думав, що ввімкнеться голосова пошта, він відповів.

— Ви її знайшли? — запитав я, коли він не встиг ще нічого сказати.

— Докторе Гантер?

— Ви її знайшли?

— Слухайте, я зараз не можу говорити, перетелефоную.

— Не вішайте трубки! Кого ви заарештували?

— Не можу вам цього сказати.

— Та заради Бога!

— Звинувачення йому ще не висунуто, ми не можемо назвати ім’я. Ви знаєте, як це працює, — він начебто вибачався.

— Він вам щось сказав?

— Ми його ще допитуємо.

Іншими словами — «ні».

— Чому ви мені не сказали? Ви обіцяли, що подзвоните, як щось станеться!

— Пізно було. Я мав намір повідомити вам вранці.

— Ви що, боялися мене потурбувати?

— Слухайте, я знаю, що ви хвилюєтесь, але ж це розслідування поліції…

— Я знаю. Але мене залучили до нього, пам’ятаєте?

— Коли зможу вам щось сказати, скажу. Але просто зараз ми допитуємо підозрюваного, і це все, що я можу повідомити.

Я придушив бажання накричати на нього. Він не з тих, хто реагує на погрози.

— По радіо сказали, що це місцевий, — проговорив я, намагаючись заспокоїтися. — Тобто невдовзі все селище знатиме, хто це, хочете ви цього чи ні. Я дізнаюся врешті-решт. Але це означає, що я витрачу наступні кілька годин на здогадки… — Раптом я втратив всю енергію, сперечатися було марно. — Будь ласка. Мені потрібно знати.

Він вагався. Я мовчав, даючи йому можливість переконати самого себе. Почув, як він зітхає:

— Почекайте.

Телефон щось приглушило. Певно, він відійшов так, щоб його не чули ті, хто коло нього. Повернувся, заговорив приглушеним голосом.

— Це суворо конфіденційно, гаразд?

Я навіть не відповів.

— Це Бен Андерс.

Я був готовий почути знайоме ім’я.

Але не це.

— Докторе Гантер? Ви тут? — допитувався Маккензі.

— Бен Андерс? — повторив я ошелешено.

— Його машину бачили біля будинку Дженні Геммонд рано-вранці напередодні її зникнення.

— І це все?

— Ні, не все, — різко відповів він. — Ми знайшли приладдя для пасток у багажнику машини. Дроти, різак для дроту. Дерево для кілків.

— Він єгер у заповіднику. Може, це йому для роботи треба.

— Чого тоді його машина була перед домом Дженні Геммонд?

Я все ще намагався це прийняти. Але розум уже запрацював:

— Хто його бачив?

— Не можу вам сказати.

— Вам повідомили, так? Анонімно.

— Чому ви так кажете? — в голосі почулася підозра.

— Бо я знаю, хто це зробив, — сказав я, раптово переконаний. — Карл Бреннер. Пам’ятаєте, я казав вам: Бен вважає його браконьєром? Вони кілька днів тому побилися. Бреннер добряче отримав.

— Це нічого не означає, — вперся Маккензі.

— Це означає, що вам слід поговорити з Бреннером, виявити, що він про це знає. Не можу повірити, що Бен до цього причетний.

— Чому? Бо він ваш друг? — Маккензі вже злився.

— Ні. Бо я думаю, що його підставили.

— О, а ви не думали, що ми теж про це подумали? І — до того, як ви запитаєте, — у Бреннера є міцне алібі, краще, ніж у вашого друга Андерса. А ви знали, що Бен — колишній Саллі Палмер?

Ця звістка перебила все, що я мав сказати.

— У них були стосунки кілька років тому, — вів далі Маккензі, — саме перед тим, як ви приїхали до селища, якщо бути точним.

— Я не знав, — відповів я приголомшено.

— Мабуть, він забув про це згадати. І, закладаюся, забув згадати про те, що п’ятнадцять років тому мав арешт за насильницькі дії сексуального характеру щодо жінки, так?

Я вдруге втратив дар мови.

— Ми вже до нього придивлялися, коли отримали повідомлення. Дивна річ, але ми не закінчені ідіоти, — безжально продовжив Маккензі. — А зараз, з вашого дозволу, в мене дуже багато справ.

Клацнуло, й він вимкнувся. Я теж вимкнув телефон, не знаючи, що й думати.

За звичайних обставин я б поклявся, що Бен не винуватий. Мене