Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І я нічого не міг зробити, щоб це зупинити.
21
Минув час, і темрява вже перестала здаватись абсолютною. Виднілися іскринки світла, такі малесенькі, що вона подумала, ніби це тільки її уява. Спробувала зосередитися на них — зникли. Побачити їх можна було, лише скосивши очі: крихітні цятки, немов зірковий розсип на краю поля зору.
Коли очі пристосувалися, вона виявила, що розрізняти світло вже легше. Не просто цятки. Щілини. Яскраві тріщини в пітьмі. Незабаром вона усвідомила, що вони не оточують її. Світло йшло з одного боку. Вона почала думати про цей напрям як про «попереду».
Скориставшись смужками світла як орієнтиром, Дженні почала надавати темряві, що її оточувала, форму й розмір.
Пробудження наставало повільно. У голові, перетворюючи будь-який рух на страждання, пульсував тупий, безглуздий біль. Думки плутались, але знепритомніти не дозволяло непереборне відчуття жаху. Їй здалося, що вона знов на автостоянці, але цього разу таксист засунув її в багажник. Відчувала, що затиснута, не може дихати. Хотіла кричати, кликати на допомогу, але горло, як і все тіло, не слухалося команд.
Думки помалу набували зв’язності. Вона усвідомила, що перебуває не на автостоянці. Той напад був у минулому. Але усвідомлення не принесло полегшення. Де вона? Темрява бентежила й жахала. Коли вона спробувала сісти, щось наче схопило за ногу. Спробувала відірватися, відчула, як щось натяглося, пальці торкнулися грубої конопляної мотузки навколо щиколотки. Не довіряючи відчуттям, обмацала всю довжину мотузки й дійшла до важкого залізного кільця, вставленого в підлогу.
Вона прив’язана. І раптом мотузка, темрява, твердий ґрунт під нею — все це склалося в одну жахливу картину.
Вона згадала.
Спогади повертались уривками; клаптики пам’яті поступово сповзались один до одного, формуючи цілісний пазл. Вона розмовляла телефоном з Девідом. Хтось подзвонив у двері. Пішла відчинити, побачила постать чоловіка, що стояв надворі, прихований за бісерною завісою у дверях, і… і…
О Боже, не може бути. Але це було. Вона кричала, гукала Девіда, Тіну. Хоч когось. Ніхто не прийшов. Зусиллям волі вона змусила себе замовкнути. Глибоко вдихни. Візьми себе в руки. Похитнувшись, почала оцінювати своє становище. Там, де вона опинилася, прохолодно, але не надто холодно. У повітрі — різкий сморід, джерело якого не вдається розпізнати. Але принаймні одяг на ній, шорти й жилетку, ніхто не чіпав. Вона сказала собі, що це хороший знак. Біль у голові вщух до приглушеного пульсу, і найсильнішим відчуттям стала спрага. Горло спухло й пересохло, боляче ковтати. А ще вона зголодніла, і з цією думкою з’явилася куди страшніша.
Немає інсуліну.
Вона гадки не мала, скільки часу минуло з моменту останньої ін’єкції. Не знала, як довго перебуває тут. Вранці, як завжди, зробила собі укол, але як давно це було? Якщо ще не минув час наступної ін’єкції, це станеться незабаром. Без інсуліну неможливо регулювати рівень цукру в крові. Вона добре знала, що на неї чекає, коли цукор почне підвищуватися.
Не думай про це, різко обірвала вона себе. Подумай про те, щоб вибратися звідси. Де б це «звідси» не було.
Витягнувши руки, вона почала з’ясовувати фізичні межі своєї в’язниці, наскільки дозволяла мотузка. За нею виявилася груба стіна, але з трьох інших боків руки торкалися тільки повітря. Вона вивчала темряву й раптом щось штовхнула ногою. Скрикнула, відкульгала назад. Коли нічого не сталося, присіла й знов обережно обмацала предмет. Взуття, подумала вона, проводячи по ньому пальцями. Кросівка, занадто мала, щоб бути чоловічою…
Вона кинула річ, усвідомивши, що це. Бігове взуття. Жіноче.
Лін Меткалф.
Кілька хвилин здавалося, що страх здолає її. Відколи знайшла мотузку на нозі, Дженні намагалася відштовхнути думку про те, що вбивця обрав її третьою жертвою. Тепер вона мала беззаперечне підтвердження. Але розклеюватися не можна. Нізащо, якщо прагнеш вибратися звідси.
Дженні наблизилася до стіни, аж доки мотузка не ослабла. Перевірила пальцями всі вузли. Міцні, немов відлиті з того ж заліза, що й кільце, — з ними не пограєшся. Петля не дуже туга, не може заподіяти болю, але затісна, ногу не звільнити. Вона спробувала, та лише розтерла шкіру біля кісточки.
Дівчина вперлася розв’язаною ногою до стіни й напружилася з усіх сил. Ні мотузка, ні залізне кільце не зрушили з місця, та вона тягла й тягла, доки не стукнулася головою, аж іскри з очей посипалися.
Іскри згасли, вона лежала, ковтаючи повітря. Тоді й помітила тріщинки світла. Світло означало вихід або принаймні щось інше за межами цієї чорної в’язниці. Але його джерело залишалося недосяжним. Опустившись на підлогу, Дженні відійшла до найдальшої частини мотузки й витяглася. Невпевнено простягла руку. Наткнулася на щось тверде й непохитне приблизно за фут від себе. Дженні повільно провела по ньому пальцями, відчуваючи надщерблену поверхню неструганих дерев’яних дощок.
Крізь тріщини й проміжки між ними пробивалися смужки яскравого світла. Одна тріщина була просто перед нею, трохи більша за решту. Дженні підійшла ближче. Здригнулася, коли її вії торкнулися шорсткої поверхні дерева, обережно притулилася оком до тріщини.
Вдалося побачити частину довгої кімнати з глибокими тінями по кутках. На вигляд — підвал або льох, ось чому так відчутна підземна вологість повітря. Нефарбовані кам’яні стіни, на вигляд старі. Полиці, заповнені банками й бляшанками, усі запорошені, древні.
Навпроти неї стояв дерев’яний верстак, на якому були розкладені лещата й різноманітні інструменти. Але не від цього в неї перехопило дихання. Зі стелі, мов огидні маятники, звисали понівечені тушки тварин.
Їх було десятки. Лисиці, птахи, кролики, горностаї, кроти, навіть щось схоже на борсука. Вони нудотно погойдувалися під слабким протягом, наче поверхня вивернутого моря. Деякі підвішені за шиї, інші — за задні лапи; порожні обрубки там, де мала бути голова. Багато трупиків згнили до шкіри й кісток; пусті очниці тупо дивилися на неї.
Придушуючи крик, Дженні відсахнулася від дощок. Тепер вона знала, що то за сморід. А потім волосся на потилиці заворушилося, коли їй спало на думку ще одне. Вона встала й повільно провела руками над головою. Кінчики пальців торкнулися чогось м’якого. Хутро. Вона відсмикнула руку, а потім змусила себе знову піднятися. Цього разу відчула м’яке ворушіння пір’я, воно злегка погойдувалось від її дотику.
Над нею також висіли тварини. Вона мимоволі скрикнула й опустилася на підлогу, засовалася по ній, доки не вперлася спиною в стіну. І тоді зламалася: зіщулилася, розридалася. Поступово сльози вщухли. Вона витерла очі й ніс. Розмазня. Плачем горю не допоможеш. Тваринки над нею мертві. Шкоди від них ніякої.
Зібравшись із силами, дівчина підійшла до дощатої стіни й ще раз глянула в щілину. Кімната за перегородкою не змінилася. Там нікого не було. І тепер
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт», після закриття браузера.