Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

лише дві ночі тому. Залишатися вдома я більше не міг. Хутко збіг униз та вийшов.

Майже не думаючи, я поїхав до амбулаторії. Вечір дзвенів співом птахів, пронизаний сонячним світлом, насичений зеленню. Краса природи здавалася жорстокою й глузливою, непотрібним нагадуванням про байдужість всесвіту. Я зачинив за собою вхідні двері й побачив Генрі, який виїхав на візку зі свого кабінету. Вигляд у нього так і був виснажений, нездоровий. З обличчя я зрозумів, що він знає.

— Девіде… я так співчуваю.

Я тільки кивнув. Він, здається, ладний був заплакати.

— Це моя провина. Тієї ночі…

— Це не ваша провина.

— Коли я почув… Не знаю, як сказати.

— А що тут скажеш?

Він потер руків’я візка.

— А що поліція? Звісно, вони мають якийсь… слід чи щось таке?

— Насправді ні.

— Боже, який жах, — він провів долонею по обличчю, від’їхав. — Давайте я вам випити наллю.

— Ні, дякую.

— Вип’єте, хочете чи ні, — спробував він усміхнутися, — лікар каже.

Я здався, просто тому що так було простіше, ніж сперечатися. Ми пройшли не до кабінету, а до вітальні. Він налив нам обом віскі, простягнув мені чарку.

— Ну ж бо. До дна.

— Я не…

— Просто випийте.

Я зробив як сказано. Спирт обпік шлунок. Без слів Генрі взяв мою чарку й знову її наповнив.

— Ви їли?

— Я не голодний.

Він наче мав намір сперечатися, але вирішив, що не треба.

— Можете залишитися тут на ніч. Вашу стару кімнату легко приготувати.

— Ні, дякую.

Щоб зробити хоч якийсь рух, я відпив ще віскі.

— Не можу позбутися відчуття, що я в цьому якось винний.

— Облиште, Девіде, не кажіть дурниць.

— Я мав би зрозуміти, що до цього йде.

Та, мабуть, і розумів, подумав я, пригадуючи, що Кара попереджала мене вві сні. «Стережися». Але я вирішив не звертати уваги.

— Нісенітниця, — відрізав Генрі. — Бувають ситуації, де ви просто нічого не можете зробити. Ви це добре знаєте, як і я.

Він мав рацію, але це усвідомлення не допомагало. Я залишився ще десь на годину, ми просто сиділи мовчки вдвох. Я допив віскі, відмовляючись від його спроб налити ще. Не хотів напиватись. Хоч якою спокусливою була пропозиція, я знав, що алкогольний туман нічого не покращить.

Коли знову почався напад клаустрофобії, я пішов. Генрі був настільки засмучений своєю нездатністю допомогти, що мені стало його шкода. Але думки про Дженні ще довго не залишали місця для чогось іншого.

Поки я проїжджав селищем, поліція ходила від дверей до дверей, демонструючи чергову нікчемну активність. Я відчув, як спалахнула злість, коли спостерігав, як вони методично марнують час. Я проминув свій будинок, знаючи, що тепер мені там буде не легше. Коли я прямував до околиці селища, побачив групу чоловіків, які перегородили дорогу. Я загальмував, упізнавши більшість облич. З ними був навіть Руперт Саттон, нарешті звільнений від матусиного фартуха.

Попереду стояв Карл Бреннер.

Вони всі витріщилися на машину, щоправда, ніяких рухів не робили. Я визирнув у вікно.

— Що відбувається?

Бреннер сплюнув на землю. Обличчя ще в синцях від Бенових кулаків.

— Що, не чув? Ще одну викрали.

Я відчув, наче хтось фізично вдарив мене в серце. Якщо забрали вже четверту жінку, це могло означати тільки одне: з Дженні вже щось сталося. Бреннер повів далі:

— Училку зі школи. Сьогодні вдень.

Він казав щось іще, але я не чув. Кров оглушливо билася в скронях: я зрозумів, що він переказує стару новину.

— Куди це ти зібрався? — запитав він, не знаючи, який ефект спричинили його слова.

Я міг сказати йому. Міг пояснити чи вигадати якусь причину. Але я подивився, як він надувається новонабутим почуттям власної значущості. Мій гнів зна­йшов мішень.

— Не твоя справа.

Він здивувався:

— Ти до хворого?

— Ні.

Бреннер непевно повів плечима, як боксер, що намагається викликати агресію.

— Звідси ніхто не виїде, якщо не скаже нам куди.

— А що ви зробите? З машини витягнете?

Заговорив один із чоловіків — Ден Марсден, робітник з ферми; я лікував його після того, як він потрапив до пастки вбивці.

— Докторе Гантер, не сприймайте особисто.

— А чого? Мені це видається дуже особистим.

Бреннер знову заговорив зі звичною агресією:

— Що таке, докторе? Маєте щось заховати?

Дарма він це сказав. Але ще до того, як я встиг відповісти, Марсден притримав його за руку:

— Облиш, Карле. Вона була його подружкою.

«Була». Я стиснув кермо, а вони зацікавлено витріщилися на мене.

— З дороги, — тільки й сказав я.

Бреннер поклав руку на дверцята:

— Ні, доки ти…

Я натис на акселератор, відкинувши його з дороги. Чоловік, що стояв просто переді мною, відскочив, лендровер рвонув уперед. Мимо промайнули вражені обличчя, а потім я проїхав повз них. Їхні гнівні крики лунали за мною, але я не гальмував. Лише коли вони зникли з поля зору, мій гнів згас до такої міри, що я знову міг спокійно думати. Що я скоїв? Який з мене лікар? Я міг когось поранити. Або ще гірше.

Я їхав безцільно, доки не зрозумів, що прямую до пабу, який відвідав із Дженні лише кілька днів тому. Різко загальмував — боліла сама думка про можливість побачити це місце знову. Коли позаду пролунав гудок автомобіля, я з’їхав на узбіччя, чекаючи, доки той проїде, а потім розвернувся й поїхав назад.

Це була спроба втекти від того, що сталось, але я зрозумів: не вдасться. Виснажений, я повертався до Менема. Бреннера з друзями не було. Я втримався від спокуси піти до котеджу Дженні чи зателефонувати Маккензі. Нема сенсу. Якщо щось трапиться, мені скажуть.

Я ввійшов у свій дім, налив віскі, якого не хотів, і сидів надворі, поки сонце сповзало з неба. Моє серце впало разом з ним. Минуло вже пів дня, відколи викрали Дженні. Я міг сказати собі, що є надія, що той, хто захопив її, не вбивав одразу двох своїх попередніх жертв. Але це не втішало. Взагалі.

Навіть якщо вона ще не мертва — імовірність її смерті страшною прірвою зяяла переді мною, — у нас не більше двох днів на пошуки. Якщо дефіцит інсуліну до того часу не введе її в кому, безлика тварюка вб’є