Жоель Діккер - Книга Балтиморів

— Авжеж, — підтвердив Гіллель. — Я навіть позичаю йому моїх.

Невіль якось дивно поглянув на нас, а потім зареготав.

— Ох, ви справді добрячі хлопці! Ще пива?

У «Раю» нам було як у бога за пазухою. Незабаром товклися ми там не лише вдень, а й вечорами. Проте я швидко помітив, що присутність Александри у Ватазі Ґольдманів шкодить нашій згуртованості. Мені нелегко було триматися від неї оподаль: доводилося зважати на Гіллеля з Вуді, у яких заграли гормони, тож вони просто-таки пожирали її поглядами. Надто вже ревнивий я був, щоб лишити її з ними. Я стежив за ними в басейні. Дивився, як вони намагаються розсмішити Александру, як Вуді хапає її своїми мускулястими руками і жбурляє у воду, стежив, чи не сяють її очі, коли вона дивиться на когось із моїх братів.

День крізь день я дедалі дужче ревнував її. Ревнував до Гіллеля, до його харизми, його знань, його свободи. Бачив, як вона часом дивиться на нього, як торкається його, і аж шаленів.

Уперше мене дратував Вуді: я так його любив, та як бачив, що він, спітнівши, скидав футболку, оголяючи свій рельєфний торс, а вона очей не може відвести від нього і навіть часом каже компліменти, то в ті хвилини переповнювався до нього ненавистю. Наглядав за тим, як вона дивиться на нього, як його торкається, і аж нетямився.

Я почав стежити за ними. Допіру хтось із них ішов пошукати знаряддя, якого бракувало на ту пору, я відразу ж переповнювався підозрою. Уявляв собі, як вони там десь зустрічаються потайці, обіймаються й цілуються всмак. Коли наприкінці дня ми вечеряли на терасі, дядечко Сол питав:

— Усе гаразд, хлоп'ята? Бачу, ви такі мовчазні.

— Та все гаразд, — казав хтось із нас.

— І в Невілів усе добре? Не сталося чогось такого, про що я повинен знати?

— Добре, просто ми потомилися.

Дядечко Сол відчував, що поміж членами Ватаги Ґольдманів панує неприхована напруга. Уперше в нашому спільному житті з’явилося те, що ми не могли поділити на трьох.

21

У квітні 2012 року, впорядковуючи папери дядечка Сола, я весь час думав про Ватагу Ґольдманів. Задуха була тоді страшенна. Нечувана спека панувала у Флориді, бурі шаленіли одна за одною.

Під час одної бурхливої зливи я вирішив урешті зателефонувати Александрі.

Сів під козирком, заховавшись від дощу. Дістав записку, яку весь час носив у задній кишені джинсів, й помалу набрав її номер.

Вона відгукнулася після третього сигналу.

— Алло?

— Це Маркус.

Якусь мить вона мовчала. Хтозна, чи збентежилася, чи, може, рада була мене чути, тож я мало не поклав слухавку. Врешті вона сказала:

— Я така рада, Маркі, що ти зателефонував.

— Мені так незручно за ті світлини і всю тут хріновину, що закрутилася довкола нас. Ти ще в Лос-Анджелесі?

— Так. А ти? До Нью-Йорка повернувся? Я чую якийсь гамір у тебе.

— Я й досі у Флориді. Це дощ періщить. Я в домі мого дядечка. Даю тут лад.

— Що сталося з твоїм дядечком, Маркусе?

— Те, що й з усіма Балтиморами.

Запало ніякове мовчання.

— Я не можу довго розмовляти. Кевін тут. Він не хоче, щоб ми спілкувалися.

— Ми не робимо нічого поганого.

— І так, і ні, Маркі.

Я любив, коли вона називала мене Маркі. Це означало, що не все ще втрачене. І саме тому, що не все ще втрачене, було й недобре. Вона сказала:

— Я підвела риску під нашими стосунками. Зараз у мене стабільність. А тепер знову все летить шкереберть. Не роби цього, Маркі. Не роби, якщо не віриш у нас.

— Я ніколи не переставав вірити в нас.

Вона нічого на те не сказала. Злива дужчала. Ми залишалися на лінії, але мовчали. Я уклався на лаві під наметом: мені здавалося, наче я знову юний, наче знову лежу в Монклері на ліжку, а вона в Нью-Йорку, ми на зв’язку і ніяк не можемо закінчити розмову, що триває вже кілька годин.

*

Гемптон, Нью-Йорк

1997 рік

Того літа присутність Патрика Невіля безпосередньо вплинула на наш вибір університету. Він декілька разів казав нам про Медісон, де саме викладав.

— Як на мене, це найліпший університет з огляду на ті перспективи, які він дає студентам. Хоч яку професію ви оберете.

Гіллель сказав, що він хоче вивчати право.

— У Медісоні нема факультету права, — пояснив Патрик, — але в ньому прекрасні підготовчі курси. Втім, ти ще можеш і передумати. Провчившись чотири роки, ти, може, обереш інший фах… Ось запитаймо в Александри, вона скаже, що просто-таки в захваті. А ще добре те, що ви там будете разом.

Вуді хотів і там грати в футбол. Патрик знову сказав, що і з футболом там усе дуже добре.

— «Титани» з Медісона — чудова футбольна команда. Звідти вийшло кілька гравців НФЛ.

— Справді?

— Справді. В університеті дуже хороша спортивна підготовка.

Патрик сказав, що він і сам запеклий любитель футболу, навіть грав в університетській команді.

Один із його давніх приятелів, з яким він і досі підтримує зв’язок, став спортивним директором «Джаєнтс» у Нью-Йорку.

— Ми всі дуже любимо «Джаєнтс», — сказав Вуді. — Ви ходите на їхні матчі?

— Авжеж, частенько. Навіть якось у роздягальні в них побував.

Ми приголомшено перезирнулися.

— А гравців знаєте? — запитав Гіллель.

— Я близько знайомий із Денні Кенеллом, — відказав Патрик.

— Не вірю! — зухвало мовив Гіллель.

Патрик вийшов до іншої кімнати і повернувся з двома альбомами, де на світлинах був він і гравці команди «Джаєнтс» на футбольному волі в Іст-Ратерфорді в Нью-Джерсі.

Того дня за вечерею Вуді розповів дядечкові Солові й тітоньці Аніті про те, як ми розмовляли з Патриком про університетський футбол. Він сподівався, що Патрик допоможе йому здобути стипендію.

Вуді хотів дістати змогу грати в університетській команді не так задля того, щоб фінансувати своєї навчання, як тому, що це були відчинені двері прямісінько до НФЛ. Задля цього він тренувався до сьомого поту. Вставав раніше від нас і довго бігав. Часом я теж бігав із ним. Він був набагато тяжчий за мене, проте бігав швидше і довше. Я милувався, як він відтискається й підтягується: