Жоель Діккер - Книга Балтиморів

Отак опинилася вона в Гемптоні, наче ніколи й не розлучалася з нами. Коли минула перша хвиля подиву, вона захоплено заверещала.

— Ватага Ґольдманів! — волала вона, обнімаючи нас кожного по черзі. — Повірити не можу!

Обняла вона й мене з бентежною безпосередністю, подарувавши чарівну усмішку. Тут-таки вийшов надвір і її батько, який почув цей захоплений галас, і тепло привітався з нами. Ми побігли сказати тітоньці Аніті й дядечкові Солові, вони теж прийшли привітатися з новими власниками маєтку.

— Ти ба! — ляснувши Патрика по спині, вигукнув дядечко Сол. — То це ти перекупив «Земний рай»?

Мої брати аж сяяли з утіхи, що знову бачать Александру. З їхніх жестів і їхнього збурення видно було, щó вони почувають до неї. Останнього разу бачили її, коли вона перебиралася з матір’ю з Оук-Парку до Нью-Йорка, ми тоді учотирьох ревли немов бички. Проте для мене все було вже не так, як раніше.

Тітонька Аніта запросила Александру з Патриком повечеряти того ж таки дня, і ми всімох посідали в оповитій плющем альтанці. Патрик Невіль пояснив, що він давненько вже хотів прикупити маєток у цій місцевості, тож «Земний рай» виявився унікальною нагодою для нього. Я не слухав, про що вони там балакають, а весь час дивився на Александру. Проте, здається, вона уникала мого погляду.

По вечері дядечко Сол, тітонька Аніта й Патрик посідали коло басейну хильнути по чарчині, а ми троє з Александрою пішли погуляти вулицями. Було вже темно, але стояла приємна теплінь. Балакали про все і ні про що. Александра розповідала, як навчалася в університеті Медісона, штат Коннектикут. До ладу вона й не знала, куди себе приткнути.

— А музика? — запитав Вуді. — Ти ще граєш?

— Менше, ніж тоді. Як по правді, то й часу замало…

— Шкода, — сказав я.

Вона сумно зиркнула на мене.

— Знаєте, мені цього дуже бракує.

Та зустріч геть розбила мені серце. Мене знову зачарував її голос, обличчя, усмішка, запах. Правду кажучи, я не дуже хотів її бачити. Та вона була наша сусідка, тож я не зовсім розумів, як можу її уникати. Надто ж як мої брати лише про неї й балакали, а я не міг навіть розповісти, що поміж нами було.

Наступного дня вона запросила нас купатися. Я неохоче пішов разом із Вуді й Гіллелем. Вода в океані була холодна, й ми сиділи коло басейну, що був набагато більший, ніж у Балтиморів. Александра влаштувала так, щоб я пішов допомогти їй принести напої з кухні й ми побули вдвох.

— Маркусику, я хотіла тобі сказати… мені приємно тебе бачити. Сподіваюся, ти не почуваєшся ніяково, бо я так не почуваюся. Я рада бачити, що ми лишилися друзями.

Я насупився. Про те, щоб лишитися друзями, раніше й мови не було.

— Чому ти не озивалася? — запитав я обурено.

— Не озивалася?

— Я частенько проходив коло дому твого батька, в Нью-Йорку…

— Коло дому мого батька? Послухай, Маркусе, що ти хочеш від мене?

— Нічого.

— Не кажи так, я ж бачу, що ти гніваєшся на мене. За те, що поїхала, так?

— Можливо.

Вона зітхнула, приховуючи роздратування.

— Маркусе, ти чудовий хлопчина. Але ми вже не разом. Я рада тебе бачити, тебе і твоїх братів, та якщо тобі тяжко дивитися на мене і не пережовувати минулого, то мені хотілося б, щоб ти мене уникав.

Я збрехав їй, сказав, що нічого я не пережовую, що наші стосунки мало для мене означають і я їх рідко згадую. Потім узяв паковання «Доктора Пеппера» і подався до своїх братів. Я знову побачив Александру, та це була не та Александра, що раніше. Востаннє, коли її бачив, вона була ще моя. І ось я знову зустрів її, молоду дорослу квітучу дівчину, студентку престижного університету, а я й далі скнів у тісному світі Монклера. Я розумів, що мені треба забути її, та коли бачив Александру коло басейну в купальнику, її відображення у воді нагадувало мені відображення в люстрі готелю «Волдорф Асторія», і тоді згадки про наше минуле просто-таки не давали мені спокою.

Усе наше перебування у Гемптоні ми провели в Невілів. Їхній дім був відчинений для нас, і їхній пречудовий маєток нестримно нас вабив. Уперше в моєму житті чиїсь маєтності перевершували статки Балтиморів: порівняно з домом, що його придбав Патрик Невіль, літня вілла дядечка Сола й тітоньки Аніти була помешканням Монклерів у Гемптоні.

Патрик Невіль переробив усередині все на свій смак, цілком перебудував кухню, а в льоху влаштував хамам. Поміняв кахлі в басейні. Фонтан, коло якого я любив помріяти, він не чіпав, так само як і доріжку з камінців, що звивалася поміж кущами гортензій, прямуючи аж до пляжу з білого піску, що його омивав блакитними хвилями океан.

Перебравшись до Нью-Йорка, Патрик Невіль сягнув неабиякого успіху в тому інвестиційному фонді, тож його платня виросла відповідно до його досягнень. Він заробив статок.

Звісно, дім його нас просто-таки засліплював, та бували ми там переважно через Невілів. Певна річ, через Александру, але й через її батька, що дуже прихилився до нас. Та й в Оук-Парку він був зичливий до нас. То був дуже добрий чоловік. Проте в Гемптоні ми відкрили його з іншого боку: він був харизматичний, культурний і здатний до ризику. З подивом ми збагнули, що нас вабить до нього.

Якось він відчинив нам і сказав, що Александри немає, та вона незабаром прийде. Припровадив нас до кухні й пригостив пивом. «Ви вже не хлопчики, — сказав він, ніби задля того щоб попередити заперечення. — По суті, ви вже чоловіки. Я пишаюся знайомством із вами». Потім він повідкривав бляшанки і простягнув нам, щоб випити за наше здоров’я.

Я зрозумів, що в нашій Ватазі було щось трохи непересічне, і це вабило Патрика. Він полюбляв сперечатися з нами.

Якось запитав, чим ми захоплюємося. Ми почали наввипередки казати, що полюбляємо спорт, любимо дівчат, та й узагалі все, що спало нам тоді на думку. Гіллель сказав про політику, і Патрик ще дужче збадьорився.

— Політика і мене вабить, — сказав він. — А ще історія. Та й література. The empty vessel makes the loudest sound…[6]

— Шекспір, — сказав Гіллель.

— Авжеж, — радісно вигукнув Невіль. — А ти звідки знаєш?

— Цей хлопчина знає все, — гордо сказав Вуді. — Він геній.

Патрик Невіль дивився на нас і всміхався, такий радий був він нам.

— Хороші ви хлоп’ята, — сказав він. — Ваші батьки, мабуть, пишаються вами.

— Мої батьки