Жоель Діккер - Книга Балтиморів

— Облиш цю Драму, Маркі. Драми немає, а є драми. Драма твоєї тітоньки, твоїх братів. Драма життя. Драми були й будуть, а жити треба попри все. Драм уникнути неможливо. Та й, по правді, неважливі вони. Важливо те, як ти з них виходиш. Ти не подолаєш своєї драми, відмовляючись святкувати День подяки. Навпаки, в такий спосіб ти ще глибше поринаєш у неї. Треба припинити це, Маркі. У тебе родина, в тебе друзі. Я хочу, щоб ти знову святкував День подяки. Пообіцяй мені робити це.

— Обіцяю, дядечку Соле.

Він закашлявся, відпив трохи води. І провадив:

— Знаю, що тобі не дають спокою всі ці історії про Балтиморських Ґольдманів і Монклерських. Та наприкінці історії є тільки один Ґольдман, і це ти. Ти праведник, Маркусе. Багато хто поміж нами намагається знайти сенс у житті, та наше життя має сенс лише тоді, коли воно виконує три завдання: любити, зазнавати любові і вміти прощати. Решта — просто втрачений час. Пиши далі. Адже ти маєш рацію: все треба поправити. Пообіцяй мені, що все поправиш у нас, небоже. Поправиш Балтиморських Ґольдманів.

— Як?

— Знову збери нас докупи. Тільки ти можеш це зробити.

— Як? — знову запитав я.

— Сам знайдеш як.

Не зовсім розуміючи, про що йому йдеться, я сказав:

— Я зроблю це, дядечку Соле. Можеш розраховувати на мене.

Він усміхнувся. Я нахилився, і він поклав мені руку на голову. Тихесенько благословив мене. Завтра, у День подяки, я зазирнув до його кімнати, та він уже не прокинувся. Я сів коло нього і поклав голову йому на груди, з очей моїх котилися сльози.

Пішов із життя останній із Балтиморів.

52

Це сталося в середині серпня 2012 року, через два дні після розмови з Патриком Невілем. Мені зателефонувала Александра. Вона була в Гайд-парку, на терасі «Серпантин-бару», на березі маленького озера. Пила каву, а коло ніг її дрімав Дюк.

— Я така рада, що ти нарешті порозумівся з моїм татом, — сказала вона.

Я розповів їй усе, про що дізнався від Патрика. Потім сказав:

— Як по правді, для Гіллеля й Вуді, попри все, що поміж ними сталося, важило тільки одне — щастя бути разом. Вони терпіти не могли сварок чи розлуки. Дружба все прощала. Дружба була в сто разів дужча, ніж Драма. Оце я повинен пам’ятати.

Я відчув, що вона зворушена.

— Ти повернувся до Флориди, Маркі?

— Ні.

— Ти ще в Нью-Йорку?

— Ні.

Я свиснув.

Дюк наставив вуха і схопився з місця. Потім угледів мене і помчав як вихор, сполохавши цілу зграю чайок і качок. Плигнув мені на плечі й повалив мене додолу.

Александра підхопилася на ноги.

— Маркі? — вигукнула вона. — Маркі, ти приїхав!

Вона кинулася до мене. Я підвівся й розкрив обійми.

Пригортаючись до мене, вона прошепотіла:

— Мені так бракувало тебе, Маркі.

Я міцно обняв її.

Мені здалося, ніби в повітрі витанцьовують і сміються мої брати.

Епілог

Четвер, 22 листопада 2012 року

День подяки

Отак закінчується й згортається ця книга, у День подяки 2012 року в Монклері, перед домом моїм батьків. Я зупинив авто на алеї. Ми з Александрою вийшли з автомобіля й попрямували до будинку. Вперше святкував я День подяки, відколи загинули мої двоюрідні брати.

На мить я затримався перед дверми. Перш ніж подзвонити, дістав з кишені світлину, де були Вуді, Гіллель, Александра і я, в Оук-Парку 1995 року, й поглянув на неї.

Александра натиснула кнопку дзвінка. Відчинила моя матінка. Коли вона побачила мене, її обличчя аж засяяло.

— Ох, Маркі! Я вже думала, коли ж ти приїдеш нарешті!

І затулила рота долонями, наче не вірила, що бачить мене.

— Добридень, пані Ґольдман. Вітаю з Днем подяки! — сказала їй Александра.

— З Днем подяки, дітки! Добре, що ми знову разом.

Матінка обняла нас і пригорнула до себе. Я відчув на собі сльози, що котилися з її очей. Ми зайшли в дім.

Патрик Невіль був уже там. Я з радістю привітався з ним і поклав на стіл у вітальні перев’язаний стос паперу, який приніс із собою.

— Що це? — запитала матінка.

— «Книга Балтиморів».

Через рік після смерті дядечка Сола я таки виконав обіцянку, яку дав йому. Розповів про Балтиморів і в такий спосіб знову зібрав їх докупи.

Навіщо я пишу? Тому що книги потужніші, ніж саме життя. Книги — це найпрекрасніша перемога над ним. Книги — це свідчення незламності нашого духу, непереборної потуги нашої пам’яті. І коли я не пишу, то раз на рік їду до Балтимора, зупиняюся на хвилю в Оук-Парку, потім прямую на цвинтар Форрест-Лейн, щоб знову зустрітися з ними.

Кладу камінчики на їхні могили, щоб і далі будувати пам’ять про них, і знову віднаходжу себе. Знову згадую, хто я, куди прямую й звідки прийшов. Уклякаю на коліна коло них, торкаюся їхніх імен, викарбуваних на камені, й обнімаю їх. Потім заплющую очі й відчуваю, що вони живуть у мені.

Нехай святиться твоя пам’ять, дядечку мій Соле. Все стерлося.

Нехай святиться твоя пам’ять, тітонько моя Аніто. Все забулося.

Нехай святиться твоя пам’ять, брате мій Гіллелю. Все вибачилося.

Нехай святиться твоя пам’ять, брате мій Вуді. Все поправилося.

Вони пішли, та я знаю, що вони тут. Тепер я знаю, що вони завжди житимуть тут, у місцині, що зветься Рай для Праведників чи, може, просто в моїй пам’яті. Неважливо. Я знаю, що вони десь мене чекають.

Ось, любий мій дядечку Соле. Це книга, яку я тобі обіцяв, кладу її перед тобою.

Усе поправилося.

На згадку про Балтиморських Ґольдманів.

СОЛ ҐОЛЬДМАН (1950–2011)

АНІТА ГЕНДРИКС-ҐОЛЬДМАН (1952–2002)

ГІЛЛЕЛЬ ҐОЛЬДМАН (1980–2004)

ВУДРО ҐОЛЬДМАН (1980–2004)

Інформація видавця

УДК 821.133.1(494)-31

Д45

Joël Dicker. LE LIVRE DES BALTIMORE

© Editions De Fallois — Paris 2015

Жоель Діккер

Д45 Книга Балтиморів [Текст] : роман / Жоель Діккер; переклад з фр. Леоніда Кононовича. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2018. — 544 с.

ISBN 978-617-679-644-2

Жоель Діккер © текст, 2015

Леонід Кононович © переклад, 2018