Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

кіньми-бо бігла матір Магди й бідкалася, і просила помилувати, що сором перед людьми і що ніхто не візьме ту, з якою вже переспали. Жалілася так до самого двору, а коли пан Винярський зійшли з коня, впала йому до ніг і почала цілувати вимазані грязюкою чоботи.

— Та забирайся вже звідси, стара тріско! — розізлилися пан Богдан. — Бо накажу наглядачеві всі твої кістки порахувати, а під кінець собак нацькую.

Баба, схоже, не боялася наглядача ані псів більше, ніж ганьби, бо бідкалася й далі.

— Забирайся геть, брудна корово! — Пан Винярський зірвали з плеча дубельтівку й випалили бабці під ноги, аж земля бризнула. — Геть з моїх очей! Гайда! Бо другу кульку то в голову впакую. Я, курва, не жартую!

Може б, і була стара нарешті втекла, бо злякалася пострілу, підскочила як молода кізка, схопилася за голову і заголосила. Може б, і втекла, якби не сталася річ геть нечувана.

Пан Вікторин Богуш неспішно під’їхав до пана Винярського й шмагонув його шпіцрутеном по обличчю. Винярський завмерли, всі завмерли.

— Я теж, курва, не жартую. Забирайся з двору, негайно! — Вікторин намагався говорити спокійно, але голос у нього тремтів. Йому аж холодно стало від надміру почуттів.

— Я не подарую тобі цього, Богуше. Будемо стрілятися!

Вікторин ще раз шмагонув Винярського шпіцрутеном, вирвав у нього з рук рушницю й тарахнув прикладом по голові.

— У дупу собі стрельни. В саму сраку.

Богдан Винярський, белькочучи щось незрозуміле, відступили на крок. А потім ще на один. І ще. Вікторин наїхав на нього конем, і Винярський втік на дорогу.

— Не подарую тобі цього! Хлопоман знайшовся довбаний! Зима була, то дівок одну за другою грав, а зараз приятелю попетрушитися борониш? Ми в суді зустрінемося! В суді, чуєш? — І почали погрожувати Богушу кулаком, але цього разу обережно і здалеку.

Вікторин випалив у повітря; тарахнуло, наче хтось зламав товсту гілляку; відголос понесло далеко у вечірньому повітрі. Герой наполеонівських війн показали тили й ну тікати сільською дорогою, аж курилося.

— Чого витріщилися? — буркнув Вікторин Богуш до всіх довкола: до слуг, прислужників, до Магди й до її бридкої квадратної матері. — Нема на що витріщатися. Усім вертатися до своїх справ.

Він зійшов з коня й рушив у дім, тупанням струшуючи грязюку з чобіт. Кілька людей зі служби все ще, однак, залишалися надворі, вдивляючись у зникаючий вдалині силует Богдана Винярського. Ветеран з-під Ляйпциґа й Рашина йшли у вечірніх сутінках і зовсім не виглядали ані гордо, ані по-геройському.

— Шкода, що йому пан Вікторин у ту дурну макітру не стрілили. — Кульгавий Михаїл, наглядач, сплюнув на землю. — Ніколи я скурвиного сина не любив.

XXXIX. ПРО БАТЬКА

Повідають, що відносини між батьками й синами з якоїсь причини часто бувають важкими.

Одного дня, кількома роками раніше, коли Вікторин був ще справжнім Вікторином, а Якуб — Якубом, пан Станіслав Богуш занедужали. Коли ранком хотіли встати, щось в них у хребті хруснуло. Біль відчули аж у зубах, але одразу й минулося. Встати, однак, не встали. Більше ніколи.

Пан Вікторин Богуш привіз із самого Тарнова медика з дипломами. Лікар заглянув Станіславові в око, заглянув у вухо, послухав, обстукав, пробурмотів якісь закляття латиною й нарешті сказав, що це параліч, зумовлений полірадикулоневритом. Вікторин притакнув з мудрою міною і запитав, що робити далі. А лікар — що нічого далі, що чекати, і може, само пройде до Різдва, ну, може, до Великодня; а може, і взагалі не пройде, хто то знає. А пан Станіслав жити буде, хіба що помре.

Молодого пана Богуша від такого dictum мало грець не вхопив. Медика сказав побити, хоч то був чоловік учений, а не якийсь там хам, потім наказав облити його свіжовичавленою олією і обсипати гусячим пір’ям. І отак пан доктор мусив вертатися до Тарнова per pedes[11], бо в кожному зустрінутому диліжансі його брали за вар’ята. Скінчилася справа в окружному суді, але Богуші були настільки заможні, що мали можливість час від часу заплатити штраф за дрібні задоволення.

Інші лікарі, зблизька і здалеку, ставили такі ж незрозумілі діагнози. Цих уже пан Вікторин не бив і не виставляв на посміховисько, бо хоча й надавали хворобі різноманітні латинські назви, але всі були згодні в одному: параліч не відступить, а як і відступить, то Бог знає коли, а, як відомо, Бог своїми божественними знаннями ділиться неохоче. Хоча — хто їх там знає. Медики-бо були або німцями, або євреями, або чехами. Останнім часом чехів, спокушених обіцянками кайзера, чимало нароїлося в Галілеї; особливо канцеляристів, військових і власне лікарів. Польських медиків не знав пан Вікторин жодних, ну, бо який же справжній поляк захотів би прикласти руки до науки такої нікчемної, як медицина.

Був начебто в Кракові один дуже розумний лікар — звався він Антоній Брик і був хамом, збіглим з Дубецька, з маєтку Красицьких. Завербувався той Брик до війська і якимось чином закінчив студії у Відні, начебто навіть з відзнакою, і займав тепер професорську посаду в Ягеллонському університеті. Влаштували це, напевно, чиновники — німці, чехи або євреї, бо хто ж то коли бачив таке, щоб хам був професором? Сміх. Усе це задумав агресор, щоб зробити Красицьким на злість.

Казимир граф Красицький уже майже тридцять років писали до намісника листи, щоб їм того Брика віддати, бо це їхній хлоп, а місце хлопа в полі і в гної. Готові були навіть поставити Брикові пристойну хату, з кімнатою, відділеною від обори перегородкою; хай би собі в ній і лікував, якщо хоче, аби тільки сорому не робив і не грався в професора. Усі намісники присилали негативні відповіді; відразу видно, що хотіли Красицьких як польських панів пригнобити.

Так що ні, не впав пан Вікторин так низько, аби посилати до Кракова по якогось там Брика. Зате послав до своїх братів, Фелікса, Генрика й Нікодема, а також до сестри, Людвіки Горайської, з проханням про приїзд і пораду.

Першим відповів пан Генрик, який жив у вільному місті Кракові й робив там військову кар’єру. Відповів розлого й гладко, що час зараз історичний, що готується в Польському Королівстві таке повстання, що ого, що поляки візьмуть справу у власні руки й самі доконають те, чого їм Наполеон дати не міг і не хотів: що проб’ються до незалежності. Як треба, то й під сам Петербург війська підуть. Затремтить цар, а після царя надійде черга на прусського короля й австрійського кайзера, хай нам допоможе Бог і Пренайсвятіша