Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

У спальні вже чекало на нього ліжко, зігріте пляшками з гарячою водою, і вогонь, який потріскував у каміні, вечір-бо був холодний. Мовчазний слуга допоміг панові Богушу роздягтися, перевірив, чи термофори тримають ще тепло, і вийшов, уклонившись перед цим до пояса.

Вікторин вклався на білу постіль. Було йому водночас і жарко, і холодно; хотілося спати, але заснути він не міг. Здавалося, що все навколо дивиться на нього, дивиться глузливо і неприязно, наче добре знало, хто він такий: не справжній пан із Седлиськ і ще пів десятка околичних сіл, а звичайний хам, заклятий чарівним чином у пана. І портрети в позолочених рамах, які тонули у темряві, і фігурки дітей і пастушок, зроблені з порцеляни або фаянсу що стояли на каміні, і осінні квіти в скляній вазі на кістяному столику, й інші коштовні, гарні та непотрібні предмети — кожна річ вказувала на його хамство. Пляшки з гарячою водою муляли йому бік, але він не знав, чи випадає їх виймати, чи, може, так має бути. Тож лежав. Важка штора вигиналася раз по раз від подмухів із нещільно причиненого вікна, що справляло враження, ніби і за нею хтось стояв, стояв і дивився.

Пан Богуш ще не спав, коли до кімнати прийшли нарешті Винярський. Годинник бронзовим голосом вибив якраз три чверті на першу. Богдан застогнали, шпурнули на підлогу мундир і звалилися на ліжко.

— Вікторе? Вікторе, спиш?

— Сплю.

— Ти знаєш, не захотіла мені дати. Не захотіла мені дати! Хвойда.

— Пані Амелія?

— Ну, я ж кажу. Хвойда. А ви ж так ніби героїв любите, кажу їй. А вона в сміх, і нічого, тільки на добраніч каже, пізно вже. То я собі думаю: сміється, значить дражниться, все добре. І туп-туп-туп за нею, до будуару. Відішліть слуг, кажу їй, бо я чимось таким можу добре прислужитися. І нехай не думає, що я так зовсім без гонору і що неприємностей шукаю. Адже всі знають, що старий, тобто пан Тадеуш Прек, чоловік, привіз колись із Парижа справжні презервативи з баранячої кишки. Ну, а навіщо привіз, якщо сам старий? Адже йому вже п’ятдесят стукнуло, а в такому віці то вже і не хочеться, і не можеться. Це він для вас привіз. Пані молода, я молодий. Я для пані можу навіть у презервативі.

Вікторин мусив вигребти з пам’яті справжнього пана Богуша, що то за диво, той презерватив. Вигріб. І спалахнув як дівка. Добре, що темно.

— А що на те Прек?

— Францішек Ксаверій? Як, що він на те? Нічого, він же глухий.

Пан Богдан раптом замовкли, покрутилися поруч і вийняли з-під ковдри нагріту пляшку.

— Ти що, Віктор? На термофорах спиш? І дупу тобі не муляє? Аж так тобі холодно?

Вікторин щось неввічливо буркнув, повернувся спиною до Богдана, вдаючи, що спить. Потім, однак, викинув усі термофори зі своєї частини ліжка. Винярський поруч спав як убитий.

Наступного дня вони вирушили назад досить рано, невдовзі після обіду. Вікторин неспокійно крутився, ніби всівся на їжака. Бо як же це так? Францішек Ксаверій повинні набити Винярському морду за недоречні залицяння до його матері; бо хоч і глухий, але чув напевно. Не кажучи вже про саму пані Амелію. А тут нічого, лиш сніданок, після сніданку кава з тортом, а по каві з тортом другий сніданок, а по другім сніданку обід із двох страв і десерт. У своєму попередньому житті Вікторин не припускав, що в животі може поміститися аж стільки.

Поки перебували в домі Преків, Винярський сміялися і жартували. По дорозі до Седлиськ, однак, міну мали таку, яку має кожен чоловік, залицяння якого відкинули, — байдуже, пан чи хам. Було також видно, що чоловічі настрої бушують в них, не знаходячи виходу. Їхали без смішків, вибриків і стріляння з рушниць в усе, що рухається.

У селах копали картоплю. Запах багать розходився у вечірньому повітрі. До двору вже було недалеко, стая[10] або дві. Пани Богуш і Винярський зі слугами підсіли до групи хамів, які пекли картоплю. Хлопи й баби, вимазані землею і сажею, почали кланятися до пояса і запрошувати й дякувати.

Картоплини мали чорну хрустку шкірку й гарячий м’якуш. Вікторин надрізав їх ножем уздовж і впихав усередину дрібку солі й масла, яке одразу топилося й стікало по пальцях. Усі делікатеси з дворів Богушів і Преків разом узяті могли сховатися.

Невдовзі обидва шляхетні пани мали пики чорні від сажі, а роти блискучі від масла. Вікторина охопив блаженний настрій, і він почав сміятися в бороду.

— Що це тобі так весело? — буркнули Винярський, якому, видко, картопля не поліпшила паскудного настрою.

— Міна в тебе така, що капуста сама скваситься. І з цією брудною пикою і в цьому мундирі виглядаєш як сам диявол.

— Знайшовся, курва, ангел.

Вікторин на те в сміх, а чуючи панський сміх, почали слухняно сміятися й хами. Цього для пихи пана Богдана було вже забагато.

— Шлюс! Кінець! Морди на замок! — гаркнули. Повели довкола недобрим, похмільним поглядом. Затрималися на хвильку на одній дівці, навіть гарній, лиш із трохи завеликою дупою. — Ти! Як тебе звуть?

Дівчина опустила очі, спалахнула, щось там бовкнула під кирпатим носиком.

— Як? Не чую, кажи голосніше!

— Вона Магда, вельможний пане. Донька моя. — Один із хамів, квадратний і бридкий, низько вклонився.

— Поїдеш з нами, Магдо. Ночі холодні, будеш мені ліжко гріти.

Двірські слуги загиготіли; кілька хамів теж, хоча більшість промовчала. З тлуму вийшла жінка, теж квадратна й теж бридка.

— Добрий пане, вона вже обіцяна, вже свати з горілкою були, весілля на святого Мартина…

— Встигнемо до святого Мартина, нічого, бабко, не бійтеся, — сказали пан Богдан. — Ну, по конях. Час на нас. Смеркається, холодно стає.

Котрийсь із слуг схопив Магду і впакував її перед собою на сідло, а вона хлипала і шморгала носом, але особливо не опиралася, бо як же це — опиратися вельможному панові. Від’їжджаючи, пан Богдан кинули ще позад себе жменю крейцерів; хами накинулися на них, як кури на зерно.

Вікторин усю решту дороги не озвався й словом. Для того він і став паном, аби брати собі дівок за власним уподобанням, бо дівка — це панська річ, а грати її — панське право. Міг він собі там, біля вогнища, якусь вибрати, було ж там кілька від цієї Магди гарніших. Міг, але не взяв; якось не зміг.

Ця неповна чверть години, яка лишилася до двору, проминула без розмов, хоча й не в мовчанні. За