Лілія Стольжицька - Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька

-Ні, чесно. Ми її оглянули, на вияв травм. Нічого не виявили, тому відвезли до психіатричної лікарні.

-Цього не може бути. Тобто це все було насправді? Якщо це так, я мушу повернутися. Там же ж Людомир. Там же ж діти. А можна мені з цією дівчиною побачитися?

-В мене там знайома працює, зараз зателефоную і запитаю. Скажу, що ти думаєш, що це твоя родичка.

Алекса полізла до сумочки.

-Блін, забула, що телефон залишила в лікарні.

-Ходімо. Зараз.

-А як же ж кава та десерт?

-Після, куплю тобі цілий ящик.

-Я запамʼятаю! 

     Розрахувавшись, вийшли із кафе та направилися до лікарні. Вона знаходилася хвилин пʼятнадцять пішим ходом.

-А як же ж робота?

-Давай спочатку зʼясуємо, хто це, а потім я буду думати.

-А якщо це вона?

-Я кину все! Зрозумій, там я важливіша і потрібніша. Тільки за тобою сумуватиму. -на очі нахлинула сльоза. Щось я стала такою  сентиментальною.

-Мила моя, знати, що ти щаслива, для мене більш важливіше. Ти стільки думала про інших, час вже й подумати про себе, про своє життя та своє щастя. -і обійняла мене. Алекса вміла підтримати і сказати потрібні слова.

-Давай не забігати на перед. Можливо це все якась випадковість або ще щось, мені потрібно побачити ту дівчину.

     Прийшовши до клініки, я чекала на лавці, поки подруга бігала за телефон. Як загіпнотизована, сиділа і дивилася на вхідні двері. Час так тягнувся. Аж ось, нарешті, виходить, довольна ніби лотерею виграла.

-Машо, на тебе вже чекають. Я домовилася. Зараз же. Головне памʼятай, ти перевіряєш, чи не твоя родичка, зрозуміла?

-Я поїду сама?

-Ойй, так втомилася.

-Ну будь ласочка, поїдь зі мною. Просто можу не справитися без тебе, без твого розуму та підтримки.

-Може і в твою іншу реальність я теж полечу?

-А давай!

-Ага, зараз! Як відстроїш там мегаполіс от тоді і клич. І то, на посаду директора якоїсь крутої фірми. -і ми розсміялися. -Давай, викликай таксі, поїду. А зараз, вибач, але потрібно зробити важливий дзвіночок котику, що я спізнюся на романтичну вечерю.

-Який по рахунку?

-Все той же. Я серйозно влипла, Машо. Ми навіть подали заяву. Весілля не хочу пишного, хочу на якісь острови, щоб тільки ми удвох. -Мені стало соромно. За ввесь цей час, навіть не запитала про особисте життя. Тільки про себе думаю. 

-Зачекай. -взяла подругу за руки- Мила моя , пробач, що я така неуважна і егоїстична. Їдь. Я сама.

-Точно? Бо якщо що, то я можу.

-Точно! Давай, мчи.

   Поцілувавшись в щічку, розбіглись по своїм справам. Їхавши в таксі, дуже нервувала. Ніби тільки ось ось втихомирюватися все почало і тут знову, ніби відро холодної води на голову вилили. А якщо щось напуталось? А я тут розмріялася. Приїхавши до клініки, довго вагалася та не могла увійти. Зараз усе вирішиться, що це зі мною. Пройшовши до рецепції, побачила високу худорляву блондинку в білому халаті.

-Доброго дня! Чим можу бути корисною?

-Доброго дня! Вам повинні були телефонувати. Загубилася моя родичка і мені сказали, що когось схожого доставили до Вас. Хотіла б переконатися. 
-Так, мене попереджали. Одну хвилинку. -взяла телефон і комусь набрала. -Філ, підійди будь ласка.

     Через деякий час зʼявився чоловік. Високий, широкий, а обличчя вже в зморшках. Та і волосся сивувате. А погляд - пустий. Мені лячно стало, чи це не один з їхніх пацієнтів.

-Проведи пані до кімнати номер шістнадцять і простеж, щоб усе було добре.

-А що може щось бути і не добре? -здивувалася я.

-Може бути всяке. Вона тільки сьогодні потрапила до нас. Кидалася, билася. Ми їй одягнули рубашку та вкололи заспокійливе та всяке може бути.

-Ходімо пані! Ось сюди. 
    Я слідувала за чоловіком. Білий широкий коридор тягнувся, здавалося, в нікуди. Кінця видно не було, чи можливо це якась ілюзія. По сторонах були білі двері, через які доносилися різні звуки, то плач, то істеричний сміх, то якісь дивні голоси. 
  Зупинившись біля однієї з дверей, Філіп відчинив двері. Зібравшись із силами та думками, я  зробила крок в кімнату.