Лілія Стольжицька - Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька

     Відкрила очі і не зрозуміла де я. Знову. Скільки можна?! Голова гуділа. Віднявшись і оглянувшись, побачила сміттєві баки, біля яких я лежу. Прощупала себе, ніби все ціле. Щось нічого не розумію. Це все був сон? Фантазія?  А де Діма? А як же ж Людомир? Потихеньку вставши, поплелася додому. Відчинивши двері, плюхнулася на диван. Що це в біса було? Галюцинації? Можливо цей Діма, мені щось підсипав? І чому так тріщить голова? Прийняла рішення, що для початку потрібно сходити в душ, освіжитися, випити таблетку від головної болі, а далі - буду розбиратися. На силу відірвавшись від дивану пішла виконувати задумане. 
     Привівши себе до ладу, зрозуміла, що голодна. Заглянувши в холодильник, нічого там не знайшла, тому довелося зварити собі овсянку на воді. Смакота іще та. За вікном почало світати. Глянула на годинник, пів на шосту. Як хочеться кави. Добре, що у нас є цілодобові магазини. Швиденько одягнулася і пішла за своєю рятівницею. Взявши дві кави, набрала Алексу. Гудки. Тут на іншому кінці пролунав сонний голос.

-Ви в своєму розумі дзвонити в таку рань?.

-Алексо, я тебе вбʼю!

-Машко, це ти? -з якимось не зрозумілим спантеличенням, запитала подруга.

-Я, а хто ж іще. Ти мене так підставила.

-Де ти була ввесь цей час? Ми тебе обшукалися всі.

-Який час?

-Тебе не було майже місяць. Де ти була? Навіть мені нічого  не сказала! А я думала, що ми подруги. -ображено промовила дівчина. 

-Ти вдома?

-Так.

-За пʼять хвилин буду. Піднімай свою дупу. Мені це вже перестає подобатися.

     Летіла я, як на пожежу. Дзвоню в дзвінок. Подруга відкриває двері і вішається мені на шию.

-Я так переживала. Боялася, що щось сталося.

-По ходу щось і сталося. Або я зійшла з розуму. Принесла кави але тепер хочу випити.

-Ого. Напевно дійсно, щось серйозне сталося, раз ти, з самого ранку випити хочеш.

-Ой подруго.

  Пройшла на кухню. Сіла за столом біля вікна. Я там завжди сиділа, коли приходила в гості до подруги.

-Так, давай, розповідай! -сказала Алекса і протягла мені келих вина і я почала свою розповідь. Дівчина дивилася на мене, ніби на якусь ненормальну. Але можливо я і дійсно такою є? Вже нічого не розумію. Закінчивши розповідь, подивилася на подругу, яка осушила одну бутилку вина і потяглася за іншою.

-Дааа, Машко, я не знаю, що і сказати.

-От і я не знаю. Можливо мені варто звернутися до психіатра?

-Ти ж знаєш, що тоді тебе або в дурку заберуть, або ліки назначать, і в обох випадках, оперувати більше не зможеш.

-Але що мені робити?

-Ти поки що відпочинь, переключися. А потім, щось придумаємо.

-Як там дівчинка після операції?

-Все добре. Вже виписали.

-А як же ж без мене? Напевно догану вліплять?

-Ну як тобі сказати?. Тебе звільнили. Ну ти ж теж повинна розуміти, стільки не зʼявлятися.

-Розумію. Тоді піду, заберу свої документи. Бачиш, як доля повернулася, все ж таки доведеться їхати в столицю.

     Ми ще трохи поговорили з подругою і я пішла додому. Дні почали тягнутися, як зачаровані, так довго. Страшенно нудно. Все чим я займалася, це гуляла в парку разом з кавою, дивилася телевізор, їла та спала. Документи з лікарні я забрала. На мене так дивилися, ніби я десь загуляла, хоча воно ніби то так і було, не приємне відчуття.

    Пройшов тиждень. Спати мені було все тяжче і тяжче. Кожну ніч снився Людомир, його очі, поцілунки, я навіть відчувала його аромат. На ранок прокидалася сама і так боліла  душа через це. Я хотіла туди. Все рівно що б це не було, шизофренія, інший світ чи ще щось. Я хочу туди. Саме там, мені було добре. Правду кажуть «Не цінуєм, те що маєм, а коли втратимо, то плачемо». І кожен раз, коли снився сон, сподівалася, що повернулася назавжди, та прокидалася у себе в ліжку.

   Так, все, так більше продовжуватись не може! Вставши вранці, вирішила почати життя з чистого аркуша. Зібралася, взяла документи і поїхала до столиці. 

   Не моє це все, скільки кіпішу, люди біжать, спішать, як у муравейнику. Страшно спіткнутися, а то затопчуть. 
   Обійшовши декілька клінік, нарешті знайшла роботу. Пройшовши співбесіду у старенької жіночки, та погодила мою вакансію. Виходити на роботу можу через два тижня. Як раз вистачить часу для переїзду. Їхня клініка надає житло своїм працівникам, що може не радувати. Тому ключики від квартири, лежали в моїй сумочці, разом із підписаними паперами про прийняття на роботу.

  По приїзду додому, набрала Алексі. В останній час, ми майже не спілкувалися. Воно то і зрозуміло. Не кожен хоче мати подругу психічку. Дівчина взяла трубку:

-Ало, привіт.

-Привіт. Як ти ? Може зустрінемось?

-Все добре, давай. В мене для тебе є новина, не знаю тільки, добра чи погана.

-І в мене є масштабна новина.

-Тоді давай за пів години, в нашому кафе.

-Ок. 
      Я сиділа і чекала на Алексу. Подруга спізнювалася вже на півгодини, а трубку не брала. Але, О Святі, нарешті бачу її обличчя, на вході у кафе. 
-Ти як завжди. Чого трубку не брала?

-Вибач, особливий випадок. А телефон на роботі залишила.

Ми замовили по тістечку та каві.

-Виглядаєш набагато краще. Давай, розповідай! 
-Вирішила почати життя з чистого листа. Привітай мене, я знайшла роботу. Тепер працюватиму в лікарні самого Мембранського. Уявляєш?

-Ого, туди потрапити майже не реально.

-Ага, я сама в шоці. А ще вони дають житло. Через два тижня приступаю.

-Яка я за тебе рада. -якось похмуро, промовила дівчина.

-А в тебе яка новина?

-Та ніяка, то так, дрібниця.

-Ну я ж тебе не перший рік знаю, давай, розповідай, що сталося?

-Ну розумієш, у нас такий випадок стався. -почала мямляти Алекса.

-Давай чітко і по порядку!

-Сьогодні зранку до нас привезли дівчину, на вигляд дуже схожу, по твоєму опису, на Данку. Вона требувала , щоб її відпустили, сказала, що Навір всім голови знесе. Також кричала про чорну магію і кляла Машу, яка її зачарувала і запечатала сили. 
-Ти зараз жартуєш?