Аліса Маіс - Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс

— Стій, — відстороняюся я. — Ти маєш почути мене. У житті всяке буває, Даміре. Можливо, в якийсь момент твій батько захоче повернутися в твоє життя або повернути тебе, або в тебе будуть якісь проблеми на роботі. Ти маєш ділитися зі мною всім, то ж ти згоден?

Він дивиться на мене серйозно.

— Я зараз зрозумів, що я обіцяв ділитися з тобою всім на весіллі. Пам'ятаєш мою клятву? — раптом запитує він. — «Обіцяю нічого від тебе не приховувати», — каже.

— Ти порушив обіцянку.

— Настав час для нової клятви, не вважаєш?

— Що ти маєш на увазі?

Він раптом стає на одне коліно переді мною, у коридорі, у вузькому просвіті вільного простору, зайнятого покупками для Влади, і дістає з кишені мою обручку. Я зняла її вдома у мами з татом, залишила в тумбочці… А тепер вона в руках у Даміра. Цікаво, як він її дістав?! Напевно, моя мама віддала Каріні, знаючи, що вона рано чи пізно приїде до мене, а Каріна — вже Даміру. Я схрещую руки на грудях, намагаючись виглядати не настільки приголомшеною. Моя подруга вступила у змову з Даміром!

— Вибач, але клятви так не працюють, — кажу занудним тоном, — не можна її порушити, а тоді просто придумати нову.

— Знаю. Але ми більше не чоловік і дружина, так? Нам належить створити все це заново. Тому ця каблучка вже не підходить. Ти можеш робити з нею що завгодно, зрозуміла? — він кладе каблучку на тумбочку поруч зі мною.

— І все-таки, що це означає?

Він прочищає горло, піднімає голову і бере мене за руку.

— Віто…

Я згадую, як він освідчувався мені вперше. Я була іншою, він іншим.

Ми хотіли дитину, але домовилися «не поспішати» поки що. Ми були щасливі, що знайшли одне одного, буквально захмелілі від щастя, потягу і, звісно, кохання.

Зараз усе по-іншому.

Я тепер знаю справжнього Даміра.

І точно знаю, що він може зробити мене щасливою. Нещасною теж може зробити. Але, на жаль, із такою дилемою стикається кожна закохана жінка. Вона передає серце чоловікові, лише сподіваючись, що він виявиться тим самим, хто його берегтиме і любитиме.

— Ти найважливіша людина в житті. Ти і наша донька. Я обіцяю, що ти завжди будеш найважливішою, на першому місці, я буду робити все, що в моїх силах для сім'ї, для тебе і маляти. Я більше ніколи тебе не скривджу, Віто, — Дамір дістає, немов справжній чарівник, з однієї з коробок із дитячими речами, шовкову коробочку синього кольору. Він відкриває її, простягаючи, тримаючи двома руками. Каблучка поблискує у світлі лампи. — Віталіно, ти вийдеш за мене? Цього разу… Уже назавжди.

***

Каблучка маленька, мініатюрна.

Така, до якої долоні самі тягнуться, щоб надіти її на палець.

Але я цього не роблю.

Стою, не рухаючись, розглядаючи обличчя свого чоловіка.

Не знаю, до якої магії він вдався, але всього за два дні не лишилося й сліду від втоми, розбитості й розпачу Даміра, які я побачила в нього на обличчі вперше. Знаю, що у Даміра під светром повільно гояться синці, а деякі, напевно, як і раніше, болять, але його очі, такі великі, і такі гіпнотично прекрасні, відображають справжнє щастя.

Мені б хотілося і себе з боку побачити.

Хіба я не змінилася з нашої першої зустрічі? Хіба не залишила в минулому більшу частину своїх страхів?

Однією рукою я підтримую животик — дотики до того місця, де росте дитина, вже стали необхідністю, — друга моя рука гріється в долонях чоловіка.

Колишнього чоловіка.

Колишнього чоловіка, який освідчився і зупинився за крок від того, щоб стати моїм нареченим. Наше коло замикається.

З мого рота виривається нервовий смішок, Дамір теж усміхається.

Я розумію, що життя не перестане мене дивувати. Я продумувала стільки варіантів того, що може бути далі. З нами. З ним. Зі мною окремо від нього.

Я прокручувала в голові наші розставання і наші возз'єднання, але жодного разу не відчула і десяту частину того, що відчуваю просто зараз. Це радість, приплавлена гіркотою втрат, це ейфорія, яку обплутує страх, це кохання з крапелькою непевності, що вибір буде зроблено не розумом, а тільки душею.

Я переводжу погляд на каблучку, у центрі якої переливається всіма кольорами веселки діамант у формі серця. Дамір знає, що я люблю банальну класику. Я люблю сердечка на чотирнадцяте лютого і тюльпани на восьме березня, я пам'ятаю дату нашої першої зустрічі і я тріпочу від щастя, якщо бачу кошеня. Я банальна, я звичайна, але поруч із ним я ніколи себе такою не відчувала. Ніколи. Ніколи!

Я жену від себе сумніви і кажу йому «Так!», спочатку ледь помітним жестом, різко опустивши підборіддя, а потім словами. «Так», — опускається між нами, і я відчуваю, як одразу після цього Дамір сильніше стискає мою руку своєю.

Здається, у когось із нас трусяться долоні, коли він ніяково одягає мені обручку на палець. Можливо, у двох одразу. Наші посмішки могли б освятити найтемнішу кімнату в цей момент. Мені навіть здається, що я зараз щасливіша, ніж першого разу, але як це може бути?

— Усе-таки ти самовпевнений гад, — кидаю я, натякаючи, що каблучку він теж придбав заздалегідь, очікуючи отримати свою позитивну відповідь. — Давно купив?

— Кілька місяців тому.

Він піднімається, тримаючи мене за руки.

— Взагалі ні в які рамки, — сміюся я.

Дамір піднімає мою руку і пильно дивиться на каблучку, яку щойно одягнув на мій палець. Його погляд сяє від збентеження і радості водночас. Я відчуваю, як серце починає битися швидше, коли його очі зустрічають мої.

— Розумієш, — відповідає він, не відпускаючи моїх рук, — я не міг знати, як складеться. Але щоразу, коли думав про цей момент, уявляв, що ти посміхаєшся мені так само, як зараз.

— Про що ще думав?

— Думав, як буду тебе цілувати.

Я відчуваю, як палюче тепло поширюється по всьому моєму тілу.

Ми стоїмо, немов нерухомі статуї, час завмер, щоб дати нам можливість увібрати цей момент у серця. Я хочу, щоб усе склалося добре, щоб ми з Даміром творили історію зі щасливим кінцем. Нарешті.