Аліса Маіс - Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс

Дамір елегантно влаштувався навпроти і, подивившись на мене, придушив сміх.

— Ти виглядаєш наляканою, — потягнувся він до мене рукою.

Накрив мою руку, погладив зверху.

— Ти, правда, вечеряєш у таких місцях? — тільки й видала я здивовано.

Він витримав паузу.

І засміявся у стиснутий кулак.

— Ні, якщо чесно. Віто, тут вечеря коштує як моя місячна зарплата, але я дуже хотів тебе вразити, — промовив він, змовницьки схилившись через стіл.

Напевно, в той момент, розсміявшись над його жартом і гідно оцінивши чесність Даміра про гроші, я закохалася в нього.

— Ми можемо піти звідси, — запропонувала я.

Він звузив очі.

— Вуличну піцу любиш?

— Обожнюю! — голосно оголосила я.

Остаточно я віддала Даміру серце того самого вечора, коли він, схопивши мене за руку, потягнув назад до виходу, навіть не звертаючи увагу на снобів, які дивилися на нас, як на божевільних.

До цього моменту я вважала, що зустріла одного з них. Снобів. Але Дамір був іншим, він був бунтарем — проте я тоді не зрозуміла, що бунтарем він міг бути лише в ті моменти, коли велике око його батька було спрямоване в інший бік.

Так і не розчепивши руки, ми дісталися до найближчої будки з гарячими піцами та хот-догами. Він купив мені шматочок, а сам узяв звичайний пиріжок із капустою.

Потім, звісно, ми сходили і в той ресторан, і в інші — не менш шикарні. Дамір показував мені, яким може бути життя мільйонера, не забуваючи занурювати у звичайні життєві радощі, за які платити не потрібно. Я звикла, що він не рахував гроші, витрачені на мене, хоча часом мені ставало дуже ніяково, що він їх зовсім не рахував при мені.

Але я однозначно не була готова, що Дамір завалить мій передпокій пакетами, коробками і пакунками невизначеної форми, а він робив це просто зараз, на моїх очах. Уже втретє він піднімався до мене у квартиру, навантажений покупками.

І цього разу ніс страшенно милий візочок жовтого кольору.

— Даміре! — безпорадно кличу я.

— Вибач, крихітко. Я мусив її купити, — він обережно прослизає повз мене в коридор і ставить візочок. — Не втримався. У мене був… — він крутить вільною рукою біля скроні, — типу незакритий гештальт. Щодо візка, так.

— Який ще гештальт?

— Ну, — він мотає головою, — я бачив коляски і думав про тебе.

— Ого, значить, я в тебе асоціююся з колясками. Цікаво.

— Мила, — зітхає він. — Ну тобі хоч подобається?

— Я… Не знаю…

Обводжу гору покупок.

— Тобі не здається, що ти переборщив?

— Та ну, тут усе потрібне. Глянь, — і починає показувати мені коробку за коробкою, — це називається «дитячим розвиваючим килимком», думаю, Владі сподобається. А тут у нас, — читає на бічній стороні, — «інтерактивні іграшки», я брав до одного року, потім подивишся, що, як… А ось стілець для годування, дитячий посуд, пляшечка для годування. Пінетки, — дістає з палаючими очима з купи малесенькі шкарпетки кремового кольору з мереживом зверху.

Дамір передає мені їх, я зітхаю і притискаю до грудей.

По моїй щоці котиться сльоза щастя.

— Зачекай… Ти плачеш?

— Це особливий різновид сліз, — пояснюю я, — від щастя.

Дамір робить крок до мене, але натикається на свої коробки. Незграбно накладена на покупки розвивальна дошка ледь не падає на підлогу. Він ловить її, але романтичний момент уже втрачено.

— Мені ще кілька разів сходити треба.

— Моя квартира цього не витримає, — зауважуючи, я жартома, але цілком серйозно додаю, — Даміре, не варто було так багато. Це занадто, це дорого…

— Я хотів. Це ж нічого, так?

Він намагається сказати, що це його щире бажання. І я вірю, врешті-решт переді мною стоїть людина, яка хотіла побудувати дитячий майданчик, коли дитини і в проекті не було. Я киваю і сама ступаю до нього, обходячи коробки.

Випрямляю руки й обіймаю його за плечі.

Дамір холодний з вулиці, але як пахне…

***

Дамір обіймає мене у відповідь.

Я зариваюся носом у його шию, вдихаю аромат шкіри і відчуваю, як по в мене по рукам і ногам біжить електричний струм.

Дамір починає водити руками по моїй спині, зачіпаючи тисячі нервових закінчень на поверхні шкіри, і я відстороняюся лише за тим, щоб не піддатися спокусі зараз і остаточно. Збентежений, Дамір залишає руку в мене на плечі, не вимагаючи зараз більшого.

— Я хотів запитати, Віто, — він натягнуто усміхається. — Що між нами зараз відбувається? На якому ми етапі?

— На тому етапі, коли я все ще злюся на тебе, хоча… Хоча й як і раніше люблю.

Бачу, як його усмішка втрачає напругу, йому лестить, що я зізналася. Чому б і ні? Він батько моєї дитини і він, судячи з усього, поступово відвойовує своє місце в моєму житті. Проте, я повторюю першу частину речення, вона важливіша!

— Я злюся на тебе, Даміре, тому що якби ти зізнався мені, нічого б не сталося, розумієш? — він прибирає руку, але я перехоплюю її, стискаю долоню своїми пальцями, закликаючи його почути мене. — Я не можу перестати думати, що ця каша, яку ти заварив… Вона коштувала нам стількох нервів, часу, моїх сліз. Я могла втратити її, мою Владу. Це жах!

— Я розумію. І мені дуже шкода.

— Вибачень недостатньо, Даміре, — перебиваю його. — Якщо ми спробуємо знову, ти маєш пообіцяти бути відвертим, не приховувати від мене нічого.

— Так, звісно!

Слова настільки легко зриваються з його язика, що в це складно повірити.

Дамір, можливо, сам не усвідомлює, що саме шлях приховування він використовував усе своє свідоме життя. Він не сказав братові, що не втече з ним із дому, не сказав мені, що батько тиснув на нього, і в підсумку ледь не втратив двох своїх найближчих людей.

Від таких звичок буває занадто складно відмовитися в один момент.

— Мені здається, ти мене не розумієш.

Дамір крутить головою.

— Ні, ні, сонечко… Я ж теж думав про нас. І я розумію, як накосячив.