Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

цього, непомітного, звичного. Хоча звичайно, що це ілюзія. Повертається ж вечорами сюди, додому. Але в голові продовжує висіти напружена тиша чужого котеджу.

Вона іще раз переглянула нотатки, те, що записала у блокнот, коли розпитувала психіатра про випадки амнезії. Що ж, завтра є про що питати Асю. Правда, невідомо, як підступитися до неї з дивними цими запитаннями.

Подав голос мобільний. Бонк. Просто так, спитатися про новини з підпілля, у яке запхав Лободу? Чи, борони, Боже, вибухнула чергова «нєпонятка»?

Здається, на другому кінці віртуального дроту почули її побоювання:

— Ти, ето… Кароче — не лякайся. Я — просто так.

У слухавці пролунав глибокий видих, ніби «просто так» давалося Бонку нелегко. Він невпевнено говорив, що опинився на Позняках проїздом, і згадав, як привозив їй ножі, ну, й кароче, як вони, ці ножі, працюють?

Пропозиція — «може б нам, ну, просто так, десь добре посидіти?» — примусила Соломію стримати сміх. Саме так сьогодні зваблював Нелю підтоптаний залицяльник Едик.

— Не треба.

Лобода вагалася, чи додати занадто багатозначне «цього». Мовляв, не треба «цього», ах-ох, Анатолію…

Але Бонк заквапився — мовляв, всьо-всьо, ти втомлена! «Я розумію! Я просто так, може, колись…»

Соломія тихо поклала мобілку. Ну й діла. Сьогодні кавалерів здобули й Неля, й сама Лобода…

* * *

Ранковою дорогою до котеджу Соломія вирішила: якщо так і не придумалося нічого щодо оборудки з розпитування Асі, доведеться спробувати просто… питати. Нічого не пояснюючи. У лоба.

У будинку зазирнула до кухні. Вчорашні оладки, не торкнуті, геть зів'яли. Скукожилися. У сміттєвому відрі, натомість, лежали картонні коробочки від макдональдсівської картоплі фрі.

Виглядає на те, що великосвітське «нині обідатимемо не вдома» — це втеча до закладу, де солоне є солоним, а солодке солодким? Поза складними напівтонами.

Діти… Одній з яких, судячи з усього, у відповідному віці забороняли їсти фаст-фудівський мотлох через його шкідливість. А другому… Може, просто не вистачало копійок на цей омріяний мотлох?

Лобода рішуче крокувала східцями. «Заскочити — першими ж словами. І змусити пригадати, докладно розповісти».

Вона легенько постукала у двері, але розчинила їх, не чекаючи на відповідь. Ася тихо сиділа на стільчику біля дзеркала. Соломія опустилася збоку, на застелене ліжко.

— Я знаю, чому на підлозі лежить цей рушник. Він лежить намоченим, так же ж? Аби доторкнувшись ногою, прокинутися. Але я довідалась, ніякого сомнамбулізму може у даному випадку й не бути…

Коротка втрата пам'яті під час травми. Олена, досвідчений психіатр, розповіла учора таке, про що Лобода й не здогадувалася. Виявляється, лікарі з тим стикаються нерідко. Зокрема, при дорожньо-транспортних пригодах.

ДАІшники мають опитати учасників зіткнення. Таких, що не сильно постраждали, скажімо, лише вдарилися головою у лобове скло. І ось, навіть потерпілий, не порушник, а той, кому нема сенсу брехати, твердить, що не пам'ятає, що відбувалося протягом останніх півгодини.

Мовляв, виїхав, як завжди, на роботу, при свідомості. І — все! Наступне враження — сидить отут, має пригадати, хто там і з якого боку рухався, і куди. Але пригадати не може. Не пам'ятає ні удару, ні скреготу, ні болю.

— 1, розумієш, Солю, лікарі підтверджують: справді може не пам'ятати. Якщо отримай удар, навіть не дуже сильний, у певний сегмент голови.

Соломія дивувалася — ну, добре, отримав по мізках, і ненадовго втратив пам'ять. На те, що було відразу після удару. А тут, виходить, невдаха-водій не пам'ятає і того, що було перед ударом? Амнезія із заднім ходом, можна сказати так?

Олена наводила якусь хитромудру термінологію. Лобода винесла з усього цього лише наріжне: треба, щоб Ася напружилася, перерахувала всі синці-гулі, котрі заробила на сходах. Не варто відразу підказувати пацієнтці, що, мовляв, голова. Але якщо була травмована, у тому числі, голова — можливий саме такий варіант.

Соломія обережно простягнула руку до дівчини:

— Може, зараз, разом, спробуємо перерахувати, що і в якому місці боліло після падіння?

Ася не послала нахабну служницю куди подалі. Великі очі наповнилися сльозами:

— Я… Усе перерахувала лікарці, тій, у «Борисі». Вона і мацала всюди, і записувала…

Дівчина схаменулася. Зірвалася зі сільця, верескнула перелякано, проте, неголосно:

— Хто ви така? Чого вам усім… Від мене?

 («Лишень би не впала в істерику, як учора. Той, з кіно, радянський мачо-тормоз, Штірліц, може, не брехав, що у розмові запам'ятовується останнє речення?»)

— Я хотіла спитати. Вам рацушки, ці оладки, не сподобалися? Ви кажіть мені, що готувати…

Лобода покинула кімнату клаповухою Нелею. У кухні оговтувалася. За вікном, за парканом, не стоїть «Баркетта», Роман, треба розуміти, десь поїхав. І все одно, вести телефонні розмови краще у садку, подалі.

Стала коло мангала. Задзвонила Олені. Медичне коло — все ж коло? Може, знайде Олена стежки до лікарки з клініки, яка нещодавно оглядала таку собі Анастасію Петрук?

Ася на низ не спускалася. Щоби зайняти час, Соломія взялася прибирати в кухонних шафках, безжалісно жмакаючи пусті пакети з-під яскравих солодощів, які, треба розуміти, не викидали по тому, як спорожнять.

Нічого цікавого у шафках не було. Ага. Якась сушена травичка у банці під кришкою. Лобода відкрила, принюхалася. Тягнуло м'ятою. Може, ще чебрецем та мелісою. Не найгірший напій, не лише за смаком, а й з огляду на нервовість бідної-багатої спадкоємиці. Якщо саме вона його вживає.

Вчора Нелю відпустили — та що там, відправили — дуже рано. Через каприз молодої господині. А сьогодні їй варто б відпроситися. На пару годин. Раптове нездужання?

Роман повернувся. Енергійно процокотів сходами нагору. Через певний час зазирнув у кухню. З вологим волоссям (після душу?), у закоротких джинсових шортах («як на мене, то закоротких. Та я ж — не молода. Хоча, об'єктивно, то він гарний, поза сумнівами»).

І Неля наважилася. Поскаржилася на шалений біль у зубі. Треба, мовляв, до лікаря, вона вже дзвонила, вона потім відпрацює…

Ні-ні, не дарма вона вчепилася у цю втрату пам'яті. Розписала ж учора собі все по пунктах.

Воно — отак. Якщо в Асі й справді був удар у той сегмент черепушки, за який говорила психіатриня, можна переконати дівчину, що вона цілком нормальна. Нащо? А як же ж! Лобода вважала, що позитивна інформація, підсилення впевненості у своїй нормальності випростує Асю.

Ну, хай, дещо випростує, еге ж? І… Підопічна стане більш захищеною. Самозахищеною. Може, більш відвертою? Хай не з Нелею, хай хоч з нареченим. Це — по-перше.

По-друге. Якщо голова на сходах не постраждала… І якщо Ася не перебільшує щодо втрати пам'яті. Значить, є проблеми, які треба вирішувати лише з фахівцем. Хай Бонк затягне