Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

— Хрін йому, складно. Я й правда, накидав собі таке, ніби якщо рипну — так звіздець. Старався. Так, це — напруження! Якщо придумати, що в кухні той, хто, як почує, то й схопить за… Тоді крадешся просто мокрий.

— Значить, той, що пробрався, має міцні нерви…

Заєць відбув. Лобода розклала на знайдену велику тарелю кілька незгорілих оладків.

…Хвірткою, через терасу — відпадає. Справа не в звуках. А в тім, що в момент можливого підкладення бджоли Ася не була ні нагорі, ні в кухні. Значить, вона бачила терасу та хол.

Значить, у автора бджоли в шухляді є ключі?

А зараз їй би варто забратися. До завтра. На завтра будуть окремі плани.

Лобода заклацнула двері котеджу.

Садовою йшла швидко. І тут…

— Гей, женщіна, женщіна!..

Якщо й ненавиділа Соломія щось більше за неприродне для української звертання «по очєству», так оце звертання, так би мовити, за статево-віковою ознакою. Чистий анекдот: «Ким працює твоя бабушка? Моя бабушка працює в магазині, дєвушкою…»

Та гаразд. Соломія собі — як хоче. А Неля б озирнулася, так?

Її наздоганяв отой, власник картатого носовичка. Той, що намалювався в будинку хтозна-як. Допоміг із льодом на вкушену руку Асі, допоміг зі «Швидкою», і розтанув.

Коротше — Едик. Сучий син, як сказав Бонк.

— Тряпочку віддасте? Мою, у кліточку… Я ж бідний, вони в мене раховані.

Йшли вже Центральною, до метра. Едик виявився кавалером. Сказав, що з приводу носовичка пожартував. Сказав, що сам він — музикант. «Невизнаний, але ж завжди так буває…»

Пожвавішав, коли довідався, що Нелю найняли для допомоги по господарству. «Я думав, ви кандидатка у мачухи нашої багатої дівчинки! Як це — чому? Дуже просто. Цей, ну, такий, що на джипі, і верещить, що на вулицю чути — явно набивається їй у папи. А ви — при нім…»

Едик наполегливо запрошував «гарно посидіти». («А чи погодилася би Неля? Самотня жінка середнього віку, яка заробляє на хліб при чужім господарстві. Але чи був би потрібен Нелі аж такий… невизнаний?»)

Лободі він був потрібен. Але ж не світитися з Едиком поблизу котеджу, чи на своїх Позняках. Так і опинилися вони аж на Політехнічному.

Генделик, довгий, мов вагон, був брудним. Добре, хоч людей небагато.

Сиділи на лавці, при столі. Едик поривсь у своїй сумці, підморгнув, витяг ополовинену, закручену пляшку «Біфітеру».

Щедро лив собі у пиво. («Не в тім справа, чи не знудить його від джину навпіл з темним „Оболонським“. А в тім, що саме такі пляшки є в барі котеджу. І це не просто одна і та сама марка. Здається, пляшка таки звідти, бо, судячи зі статків, навряд чи цей тип купує собі „Біфітер“»).

Соломія намагалася відволікти Едика від спогадів «зі знаком якості», а він, округлюючи очі, плів, що колись лабав у гурті Ротару, «так, у Соньки, і ось вона, якось перед виходом на сцену й каже…»

Він швидко п'янів. І Лобода, підкидаючи запитання, виводила на потрібне.

— А що? Звичайно, що Танька дочку ненавидить! За що любити вишкребка, який купається у баблі?

— І, вашою думкою, могла б зробити їй зло? Не бажати, а отак, взяти — зробити?

— Ти дурна, чи прикидаєшся? Та? Потумкай, тобі, коли мантулиш там на кухні, не хочеться підсипати трутки? А якщо б ще гарантія, що тоді бабло твоїм буде?

Напевне вираз обличчя співрозмовниці чимось заперечував цей постулат, незаперечний для Едика. Бо його круглі очі стали важкими, мов мідяки. Він урочисто підняв указівний палець: «Запам'ятай. Там, де гроші — там ми всі один одного — гам! — і проковтнемо!»

Лобода повільно спитала:

— А ви? Ви також готові отак, власноруч?.. Якщо — гроші?

Він не злякався, не образився. Він уголос прикидав резони. Мовляв, якщо дівки не буде — йому нічого не обломиться. Він їй — ніхто, нічого йому по ній не відійде.

— Хоча, як подумаю… Я ж Дідух! Може, мама Муся не просто своє, може, його, справжнього мого батька, прізвище дала? А він мені — дулю? Як подумаю… Повбивав би!

Ковтнув свого дикого коктейлю. Очі знову стали важкими. Глянув з підозрою, геть забувши, що півгодини назад натякав чи не на кохання з першого погляду:

— Ти… Ще одна з претенденток? Гарна. Виходить, старий Дзюник тебе натягав? А потім кинув на гроші? Як ти тепер туди втерлася? Ну, у це багате гніздечко?

(«Пора припиняти цей раунд. Лишити цього, невизнаного, разом з його музикою. Тікати — не тікати, але у темпі переміщатися на чистішу територію»).

Лобода залишала свого кавалера, й дійсно, з музикою. Бо він раптом голосно затягнув, злим козлетоном: «А шмєлі — всє на мєлі! Даже тля — без рубля… Раскажу я всем знакомим, бить абідно насєкомим…»

А в метро було прохолодно. Соломії пощастило з вільним місцем, щоправда, вже на своїй лінії, після пересадки. Вона рішуче стягла резинку з ненависного хвостика, пальцями прочесала волосся.

«Отже. І справді — кубло. Через гроші — можна усе? Хто ще, крім Едика, з тих, що в'ються навколо, вважає це аксіомою?»

Що ж. Про дещо вона довідалась. Едик, коли розмірковував, що з мертвої дівчини він не отримає нічого, а з живої щипає хоч по дрібничці, красномовно підкинув на руці якісь ключі. Від котеджу? Схоже, що так. Як з'ясувати, чи не зникали звідтам ключі?

Якщо припустити, що цей пузань таки може повсякчас відкривати двері… Зрозумілими стають шурхотіння у будинку, той пункт з перелічених Бонком «непоняток», коли Ася до смерті злякалася, почувши, що хтось пізно увечері, за відсутності Романа, нишпорить нанизу.

А оса в шухляді? Їхній із Зайцем експеримент довів — якщо скрадатись, а нагорі нікого нема, так цілком можна пробратися туди і вдень. Проте… Едик не виглядає на холоднокровного сміливця. Аж ніяк. Та й на особу, котра зможе шкодити так витончено… Хоча, чи знає Лобода достеменно, якою має бути психіка людини, котра може використати осу в шухляді як підступну зброю?

Психіка! Еге ж, зараз вона поїде не додому. Потяг іще не перетнув Дніпро? Добре, повертатися буде менше. Хай би Олена змогла зараз прийняти її! Хочеться розв'язати хоч один вузлик. Хоч із цією втратою пам'яті при падінні на східцях.

Тут і зараз — 2. Рентген із сюрпризом

Вечір на Позняках підкреслював тишу саме звуками. Приязними. Біля під'їзду хтось гукнув дитину. На лавці — сміялися. Клацнули дверцята автівки.

Соломії здавалося — вона давно не чула всього