Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

class="p1">От тільки за зеленим «крайслером» був брунатний «пріус», за «пріусом» — бежевий «ягуар», просто за «ягуаром» — «тойота фораннер» на велетенських колесах, а за «фораннером» (Господи!) — мініфургон. Коли вона поїхала знову, її не лише відділяло від Браяна п’ять машин: мініфургон був такий високий, що за ним нічого не було видно. А якби й було, то Рейчел би дивилася на задню частину «фораннера», який був навіть вищий за мініфургон.

На наступному світлофорі машини зупинились, і Рейчел ніяк не могла здогадатися, чи справді Браян проїхав на світлофор до червоного світла.

Машини рушили знову. Вона поїхала за автівками, що й далі рухалися по прямій: ця дорога не мала поворотів. «Мені б один-єдиний поворот, — молилася вона, — один-єдиний бісів поворот, і може, я таки зумію його розгледіти».

За милю на дорозі з’явилася розвилка. «Пріус», мініфургон і «фораннер» звернули праворуч, на Белл-стрит, тим часом як «крайслер» і «ягуар» продовжили їхати Бродвеєм.

Та от біда: перед «крайслером» уже не було Браянового «інфініті». Та й узагалі ніде не було.

Рейчел заволала крізь зціплені зуби й міцно вчепилася в кермо, наче готова зірвати його з приводного вала.

Вона різко розвернулася назад. Без роздумів, без попередження, так, що їй услід гнівно забібікала як машина просто позаду, так і автівка, яку Рейчел підрізала на протилежній смузі. Їй було байдуже. Вона не відчувала страху — вона відчувала лють і досаду. Щоправда, люті було більше.

Вона проїхала назад уздовж Бродвею, проїхала аж до автозаправки й кафе з донатами, де Браян зник із її поля зору. Знову розвернулася — тепер уже попередивши про це й дещо акуратніше, — а тоді подалася назад, туди, звідки щойно приїхала, придивляючись до кожного завулка, наскільки це було можливо на швидкості тридцять миль за годину.

Рейчел знову дісталася розвилки. Притлумила в собі сильне бажання дати волю черговому крику. Стримала сльози. Звернула ліворуч, на малесеньку стоянку під будівлею Організації ветеранів іноземних воєн, і повернулася назад.

Якби Рейчел не наскочила на червоне світло, то нізащо б не знайшла Браяна. Проте це сталося. А стоячи перед світлофором, де праворуч від неї виднілися чергова автозаправка й сіра страхова агенція, вона поглянула на перехресну вулицю і побачила великий будинок у вікторіанському стилі з високою білою табличкою на моріжку перед входом із переліком розташованих у будинку підприємств. І там, на стоянці збоку від будівлі, під пожежною драбиною з кутого заліза, стояв Браянів «інфініті».

Рейчел відшукала місце для паркування за шість будинків від нього. Пройшла назад пішки. Вулиця була обсаджена старими дубами й кленами. На затіненій частині тротуару досі було трохи вогко від роси, що попадала вранці з дерев, а в травневому повітрі однаково добре відчувалися запахи розкладу й переродження. Навіть тепер, наближаючись до будівлі, у якій її чоловік ховав правду про себе — чи принаймні якусь істину про себе, Рейчел відчувала, як вулиця та її пахощі її заспокоюють.

На табличці, що стояла на моріжку перед входом, згадувалися троє психіатрів, один сімейний лікар, компанія, що торгувала корисними копалинами, компанія, що займалася перевіркою прав на нерухомість, і двоє адвокатів. Рейчел не покидала затінку великих дерев, доки не дісталася завулка збоку. Велика табличка на початку завулка попереджала, що тутешня стоянка призначена тільки для орендарів приміщень у будинку 232 на Сівер-стріт, тимчасом як кілька менших табличок, прикріплених до дощок болтами, вказували, де чиє місце. Браянів «інфініті» стояв на місці, відведеному компанії «Алден Мінералс Лтд.».

Рейчел ніколи не чула про «Алден Мінералс Лтд.», і все ж назва видавалась їй туманно знайомою, наче колись вона про неї чула. Проте Рейчел була впевнена, що не чула. Ще один парадокс за тиждень, повний парадоксів.

«Алден Мінералс Лтд.» була розташована на другому поверсі, в офісі 210. Тепер, схоже, цілком доречно було промчати вгору сходами, ввірватися до офісу й побачити, чим саме займається її чоловік-брехун. І все ж вона завагалася. Відшукала місце під пожежною драбиною, притулилася до будинку та спробувала збагнути, чи може цьому бути якесь логічне пояснення. Часом чоловіки вигадливо дурять дружин, наприклад, плануючи вечірку-сюрприз.

Ні. Неправда. Принаймні не так, щоб заявляти, ніби вони в Лондоні, хоча насправді перебувають у Бостоні, чи заявляти, що летять до Москви, а насправді їхати до Провіденса. Ні, цьому немає жодного прийнятного пояснення.

Хіба що…

Що?

«Хіба що він — шпигун, — подумала Рейчел. — Хіба шпигуни не займаються таким?»

«Атож, Рейчел, — підтакнув саркастичний голос, схожий на материн, — звісно, займаються. Так само як невірні чоловіки та соціопати».

Вона притулилася до будинку й пошкодувала, що кинула курити.

Якби вона цієї ж миті вступила з ним у конфлікт, що б це їй дало? Правду? Мабуть, ні, якщо він уже так довго успішно їй брехав. Та й усе одно вона йому не повірить, хоч що він їй скаже. Він може показати їй своє посвідчення працівника ЦРУ, а вона згадає про селфі, яке він «надіслав» із Лондона (до речі, як він його підробив?), і скаже йому запхати свою ЦРУшну ксиву туди, де сонце не світить.

Якщо вона вступить із ним у конфлікт, це нічого їй не дасть.

Звичайно, ще важче було визнати інше: якщо вона вступить із ним у конфлікт, незалежно від того, брехатиме він їй зараз чи ні, їхнім стосункам — чи як вона зватиме це надалі — настане каюк. А до цього вона ще не була готова. Про це було соромно думати, та наразі Рейчел не могла витримати його зникнення зі свого життя. Вона уявила собі їхню квартиру без його одягу, його книжок, його зубної щітки й титанової бритви, їхній холодильник — без їжі, а шотландське віскі, якому Браян віддавав перевагу, — поза баром або ще гірше — забуте й зоставлене як нагадування, доки Рейчел не виллє його в раковину. Вона уявила, як журнали, що їх передплачував Браян, надходитимуть іще не один місяць після його від’їзду, а її довгі порожні дні переходять у довгі нескінченні вечори. Після істерики в ефірі вона втратила більшість своїх друзів. Так, у неї була Мелісса, та Мелісса належала до тих друзів, які очікували, коли вона «збадьориться», «почне думати позитивно» і («Перепрошую, офіціанте, можна повторити оце, тільки щоб льоду було менше?») «викинути це з голови». Поза тим її друзі взагалі були не друзями, а випадковими знайомими: як-не-як важко підтримувати спілкування з людиною, що майже не виходить із хати.

Останні кілька років її