Джулія Квін - Герцог і я, Джулія Квін

— Втім, вам видніше, — погодився він. — Хоча ваше твердження дуже спірне.

— То болять чи ні ваші синці? — повторила вона.

— Тільки коли про них хтось нагадує. Або уважно вдивляється в них.

— Спробую не робити ні того, ні іншого, хоча це нелегко.

— І третього, сподіваюся, також? — спитав він.

— Чого «третього», ваша світлість?

— Не завдавати мені удару. Найсильнішого з усіх, які я отримував колись у область ока.

Вона не втрималася від сміху, і знову їй стало легше.

— Правду кажучи, — знову заговорив Саймон, — я з'явився до вас не зовсім випадково. — Він простяг їй невелику, обтягнуту оксамитом коробочку. — Це для вас.

У неї перервалося подих.

— Для мене? — перепитала вона, відчиняючи коробочку. — Але чому?

Знову благодушне здивування майнуло в його погляді.

— Тому що, — відповів він, — згідно з давніми традиціями, тим, хто одружується, необхідні обручки.

— Ох, які дурниці я говорю сьогодні. Я не одразу зрозуміла…

— Що цей предмет називається обручкою? Чим же воно вам здалося?

— Я не подумала, — розгублено пояснила вона, — що ви… повинні… вам належить…

Вона замовкла. Їй не сподобалися обидва ці слова: «повинен» і «належить», а третього підібрати не могла. Але, як би там не було, Саймон подумав про це і підніс обручку. Зробив подарунок. Чому вона була дуже рада. Така рада, що мало не забула подякувати.

— Спасибі, — сказала вона. — Це, мабуть, сімейне кільце?

— Ні!

Слово пролунало так різко, що вона здригнулася.

— Вибачте.

Настала ще одна незручна пауза.

— Я подумав, — сказав він потім, — що вам більше сподобається мати власне. Всі обручки та інші коштовності Гастінгсів належали комусь. Це кільце я вибрав спеціально для вас.

Дафна вже встигла пробачити йому різкість і відчувала, що ще трохи, і вона розтане від подяки.

— Я вам така вдячна, — сказала вона.

— Чи не хочете краще роздивитися його? — спитав він не дуже люб'язно. — І для цього хоча б вийняти із коробки?

— Звичайно, — квапливо промовила вона. — Як нерозумно з мого боку.

Подібної краси вона, мабуть, не бачила! Так, принаймні, їй здавалося.

Сховавшись у затишному гнізді, на неї дивився золотий виріб із великим смарагдом та двома діамантами з боків від нього. Словом, прекрасне кільце — гарне, дороге, але не дуже кричить про свою дорожнечу і не несмачне.

— Чудово, — прошепотіла вона. — Я вже покохала його.

— Це правда? — Саймон, знявши рукавички, вийняв каблучку з коробки. — Подивіться гарненько. Воно ваше і тільки ваше і має свідчити про ваш смак, не про мій.

Дафна з деяким докором кинула на нього погляд. Навіщо псувати такий радісний момент непотрібними, щоб не сказати — занудливими зауваженнями та попередженнями?

— Напевно, наші смаки таки в чомусь збігаються, — з легким зітханням помітила вона.

Саймон теж зітхнув, але з полегшенням він і не припускав, наскільки важливим для нього було знати, як вона поставиться до його першого подарунка. І тепер йому стало спокійніше. Він також відчував напруженість між ними, його пригнічували паузи в розмові, згадувалися колишні бесіди, коли плавно текла мова і ніщо, здавалося, не заважало відчуттю, що поряд із тобою справжній друг. І бажана жінка.

— Чи можу я надягти кільце вам на палець? — спитав він.

Вона кивнула і почала стягувати рукавичку.

Але Саймон втрутився в цей процес, почав сам повільно та обережно знімати її: з кожного пальця, поступово, не поспішаючи. У цій нехитрій дії була справжня еротичність — так само він знімав би з неї одяг.

Дафна не могла стримувати схвильованих зітхань, коли її пальці, один за одним, звільнялися від рукавички. Ці зітхання, трохи прочинені губи збуджували його ще більше.

Злегка тремтячою рукою він дбайливо надів обручку на її палець.

— Ніби прямо для мене, — сказала Дафна, злегка рухаючи рукою так, щоб каміння на кільці краще відбивало промені світла. — Як красиво!

Саймон не відпускав її руку, вона була такою ніжною та теплою. Потім підніс її пальці до губ.

— Дуже радий, що вам сподобалося.

Це були не просто ввічливі слова — він справді відчував радість.

— Звідки ви знали, що я люблю смарагди? — спитала вона.

— Я не знав. Просто вони нагадують мені ваші очі.

— Господи, Саймон! — Вона не втрималася від гучного вигуку. — Що ви кажете? У мене очі карі. Ви мене сплутали з кимось.

Вона схопилася з місця, підійшла до дзеркала, придивилася до свого відображення.

— Звісно, карі, — підтвердила вона.

— Переважно так, — погодився він. — Але придивіться уважніше… Дивіться по краях зіниці… Бачите?

— Ой! — вигукнула вона після докладного вивчення своїх широко розплющених очей. — Ви маєте рацію. Ніколи раніше не помічала цього.

Він опустився у крісло.

— Скоро ви зрозумієте, — сказав він з важливістю, — що я взагалі завжди правий.

Вона відповіла йому саркастичним поглядом.

— Як це ви помітили? Я говорю про колір очей.

Він знизав плечима і недбало відповів:

— Лише уважно вдивляючись у них.

Дафна продовжувала досліджувати свої очі і дійшла нарешті несподіваного висновку:

— Подумати тільки! Виявляється, вони цілком зелені.

— Ну, цього б я не сказав. Ви явно переборщили.

— Сьогодні зелені, я бачу.

Саймон усміхнувся:

— Як вам буде завгодно. Але зачекаємо до завтра.

Вона зітхнула.

— Я завжди заздрила Коліну. Ось у нього очі так очі. А які вії! Зовсім не чоловічі. Чого вони далися саме йому? Це надає чоловікові зніженого вигляду.

— Думаю, що юні леді, закохані у вашого брата, вважають інакше.

— Але ж ми можемо не дуже зважати на їхню думку, чи не так?

— Мабуть, так.

— Скоро ви зрозумієте, — повторила Дафна недавнє твердження Саймона, — що я теж завжди маю рацію.

Він голосно засміявся. Дафна не підтримала його, вона допитливо дивилася йому в обличчя, наче згадуючи щось.

— Як