Джулія Квін - Герцог і я, Джулія Квін

що Ентоні має рацію у своїй наполегливій підозрілості і не буде виразом слабкості з боку Саймона вкотре заспокоїти і утихомирити його.

— Даю тобі слово, — повторив він, — що намагатимусь зробити все для спокою та безпеки Дафни.

Ентоні задоволено кивнув головою.

— Сподіваюся, так воно й буде. — Він відірвався від столу і попрямував до дверей. Звідти обернувся і додав:

— Інакше знову почнемо сваритись, а я цього не хотів би.

Двері за ним зачинилися.

Саймон з тихим стоном впав у крісло, заплющив очі. Чому, чорт забирай, життя така складна штука? Чому друзі так швидко перетворюються на ворогів, а легкий флірт на пожадливість? А то й у шлюб.

І що йому тепер робити з Дафною, яка стала волею сліпого випадку супутницею його життя? Зрозуміло, у нього й на думці немає заподіяти їй зло, образити чимось, але хіба самим одруженням на ній він уже не робить цього? Сам того не бажаючи… І в той же час хіба він не бажає її, не мріє про ту хвилину, коли вона буде поруч з ним, в ліжку, і він накриєте своїм тілом, повільно проникне в неї і почує, як вона зі стоном вимовить його ім'я…

Він здригнувся. Навіщо раніше думати про це в таких подробицях? — Ваша світлість!

Знову Джеффріз. Саймонові було важко розплющити очі, він просто зробив рукою знак дворецькому, щоб той наблизився.

— Може, ви хотіли б відпочити, сер? Лягти в ліжко? — почув він.

Довелося розплющити очі, щоб подивитись на годинник. Слава Богу, для цього не потрібно було крутити головою. Лише сім вечора.

— Зарано для сну, — промимрив він.

— І все-таки, сер, — дворецький був наполегливий, — вам слід відпочити.

Саймон знову заплющив очі. Джеффріз правий як ніколи. Чому б не послухати його, не розтягнутися на м'якому ліжку, під прохолодними лляними простирадлами? І обов'язково замкнути міцно-міцно двері спальні, щоб туди в жодному разі не увірвався цей біснуватий Ентоні! Яке щастя не бачити його хоч би з вечора до ранку!

А краще взагалі сховатись там рішуче від усіх і заснути… і спати, не прокидаючись, кілька діб!

Розділ 13

А ви знаєте, що герцог Гастінгс і міс Бріджертон мають намір одружитися!

В зв’язку з чим, дорогий читачу, ваш автор користується нагодою, щоб нагадати: саме таке закінчення мав сміливість пророкувати трішки раніше на цих самих сторінках. До всього ваш автор бажав би додати, що одразу після опублікування його прогнозів в нашій «Хроніці» в чоловічих клубах Лондона почали битися об заклад і кількість таких «бійок» росла з кожним днем.

І хоча вашому авторові, яку обличчю жіночої статі заборонений вхід в такі клуби для джентльменів, у нього (у автора) є достовірні відомості, що загальний рахунок цих парі був 2:1 в користь тих, хто вірив, що шлюб між герцогом Гастінгсом та міс Бріджертон таки укладеться.

«Світська хроніка леді Віслдаун», 21 травня 1813 року

Залишок тижня пролетів майже непомітно для Дафни. Саймона вона не бачила кілька днів, навіть подумала було, що він поїхав з міста, але Ентоні повідомив, що побував у будинку герцога, щоб уточнити деякі подробиці шлюбного контракту.

На превеликий подив Ентоні, Саймон навідріз відмовився прийняти придане. Жодного пенні! Зрештою вони дійшли згоди, що гроші, залишені батьком як придане Дафни, будуть покладені на окремий рахунок, піклувальником якого стане Ентоні, а його сестра отримає право зберігати їх або витрачати на свій розсуд.

— Можеш зберегти їх для своїх дітей, — сказав їй Ентоні.

Дафна у відповідь усміхнулася, хоч їй хотілося плакати.

Дещо пізніше, коли залишалося два дні до весілля, Саймон здійснив візит до будинку Бріджертонів.

Вони зустрілися з Дафною у вітальні. Вона сиділа, випроставшись, на софі, покритій камчатновою тканиною, зчеплені руки лежали навколішки. Зразок, як вона сама вважала, вихованої та стриманої англійської леді.

А всередині леді були суцільні нерви, і вони розгулялися на повну силу.

Ніколи раніше їй не вартувало такого напруження бути з Саймоном наодинці. Навіть коли вона помічала в його очах ознаки пристрасті і сама, мабуть, відповідала тим самим, її не залишало відчуття надійності, вона почувала себе спокійно.

Зараз було, або їй так здавалося, по-іншому. Вона хотіла сподіватися, що ненадовго, що невдовзі повернеться відчуття того, що поруч із нею вірний, надійний друг. Якщо, боронь Боже, з ним і в ньому не відбудуться якісь зміни.

— Доброго дня, Дафно.

Він стояв у дверях, заповнивши весь отвір своєю гарною високою фігурою. І сам він так само гарний. Якщо постаратися не помічати деякі майже зниклі сліди під очима і на підборідді.

Але це краще, ніж куля в серці!

— О, Саймон, — відповіла вона з підкресленою люб'язністю, як того вимагав етикет, — як приємно вас бачити. Що привело вас до нас у хату?

Він з глузливим подивом глянув на неї, підійшов ближче.

— Як? — спитав він. — Може, ми не заручені? Я щось наплутав?

Вона почервоніла.

— Так, звичайно, — сказала вона вже зовсім іншим тоном. — Я говорю не зовсім те. Він сів у крісло навпроти неї.

— Якщо не помиляюся, — сказав він з легкою усмішкою, — чоловікам належить наносити візит тим, з ким вони заручені. Хіба леді Віслдаун нічого не повідомляла вам про це старе правило у своїх хроніках?

— Я не дуже захоплююся читанням її творів, — відповіла Дафна, поступово знаходячи їхній колишній стиль спілкування. — Але мама, здається, щось говорила з цього приводу.

Вони обмінялися усмішками, і вона з полегшенням подумала, що все вже налагоджується, вже недовго тремтіти її душі, але мовчання повернуло її на колишні позиції.

— Вам уже не боляче? — спитала вона нарешті. — Синяків майже не видно.

— Справді? — Саймон повернувся у бік великого дзеркала у позолоченій рамі. — Так, вони змінили колір на привабливіший. Зелений.

— Швидше, фіолетовий.

— Ви так думаєте?

Не підводячись з крісла, він трохи нахилився