Настуся Соловейко - Мій нестерпний ельф, Настуся Соловейко

– Не знаю, як вас звати, пане, – пролунав розлючений голос ельфа – та я б вам порадив прибрати руки від моєї дружини й більше ніколи їх до неї не протягувати.

– Дружини? – втупився Ллойд у Бальмона.

Здивовані виявилися ми обидва.

Льє махнув рукою і мій колишній наречений зник.

– Ти що твориш? Ти з глузду з'їхав?! – спитала спантеличено.

– О так, я з'їхав з глузду, коли думав, що з тобою можна буде домовитись. – проговорив він дуже тихо – це ж був твій колишній, чи не так?

Він встав і наблизившись до мене, підхопив на руки.

– Ану відпусти мене, ти… – я намагалася видавити з себе щось особливо образливе, проте, нічого не спадало на думку – ти…

– Я знаю, що я – це я, Флоро.

Він відкрив портал і ми опинилися у великій світлій кімнаті. Два м’які крісла й софа бежевого кольору. Білі пухнасті квіти у вазах й велике вікно за яким у небі білою ляпкою сяяв майже повний місяць.

Не випускаючи мене з рук ельф всівся у крісло.

– Що ти робиш? – спитала спробувавши встати.

– Те, що мав зробити з самого початку, як тільки знайшов тебе в тому паршивому кафе.

– Воно не паршиве! – вигукнула я, не полишаючи спроб вирватись з його хватки.

– Будеш сіпатись – зв'яжу, дитині закляття не зашкодить, зате ти посидиш спокійно і послухаєш. Тож обирай, або ти сама сидиш тихо і спокійно, або я тобі допоможу. І не намагайся втекти, не вийде.

Думки він читає, чи що?

– Не читаю, – насмішкувато проговорив ельф – просто це очевидно Флоро. В тебе на лобі написано.

– Що ти з Ллойдом зробив?

– Це тебе цікавить набагато більше ніж те, що я хочу тобі сказати? – спитав холодно – на сусідній вулиці він. А буде протягувати до тебе свої лапи – закину в пустелю, нехай посидить і подумає, чи воно того варте.

– Та він же звичайна людина, Льє! – жахнулася я.

Ельф зібгав губи.

– Начхати мені на це! – виплюнув зло.

Я глибоко вдихнула.

– Ти не випустиш мене звідси? – спитала без особливої надії.

– Ні, поки ти не вислухаєш мене. – його білі очі уважно роздивлялися моє лице.

Дуже повільно, так, наче він боявся, що я от-от щезну ельф торкнувся своїми довгими пальцями моїх губ.

– Якби ти тільки знала, Флоро, як я скучив за тобою.

Ні! Ні! Моя воля танула, наче сніг на сонці і я все ж таки підскочила на ноги, збільшивши відстань між нами.

– Кажи, що хотів, я стомилася і хочу додому! – сказала якомога грубіше.

– Флоро, я… – він замовчав, немов підшукуючи потрібні слова – я й справді не розказав тобі, хто я. Утім, я вже давно ніякий не Льєнор, а тим більше не Гранж. В мене інше життя, і того життя, якого хотів для мене мій батько в мене, дякувати богині, ніколи не буде. І я клянусь тобі своєю душею, що нема в мене нареченої. Так, колись я був заручений з Лоралеєю де Бовуа, та це в минулому. Батько навмисне сказав тобі про наречену, він чудово розумів, як ти відреагуєш, а він зробить все що завгодно, щоб мені насолити.

– Але навіщо це йому? – мимоволі вирвалося в мене.

Льє невесело посміхнувся.

– Відповідь на це питання не проста, присядь, будь ласка, і послухай.

Я зробила як він сказав, все одно це краще ніж сидіти в нього на руках.

– Вже десять поколінь в нашій сім'ї народжувався лише один син, один нащадок. За цим уважно слідкували, адже більше дітей викликало б проблеми. Були спеціальні зілля, закляття, словом, двох синів бути не могло. – знов заговорив Льє.

– Не знаю, що пішло не так, та моя мати народила близнюків. Мене і Ліона. – він трохи помовчав – Не можу сказати, що вона мене любила, я відчував це з самого малечку. Можливо, тому, що Ліон був м'яким і слухняним, а я завжди волів робити все по-своєму. Це виводило з рівноваги моїх батьків. Та постало набагато серйозніше питання. Хто з двох синів отримає мітку радника?

Це та сама змія, що ти бачила в мене на спині.

Рада постановила провести змагання. Нам було по шість років і я не міг зрозуміти чому взагалі повинен змагатись із рідним братом, якого любив понад усе на світі, як і він мене.

Втім, я виграв, а Ліон програв, і назавжди втратив свій дар. Він став тим, кого в нас називають пустим.

Ще якийсь час брат жив з нами, а потім батько упік його до бедламу, якщо хочеш, хоч вони й називаються госпіталями для лікування магічних проблем. Я зненавидів батька за це.

А мати остаточно зненавиділа мене.

В мене серце стиснуло від болю і жаху.

– Та чому ж вона зненавиділа тебе, а не свого чоловіка?! До чого тут дитина? І я не розумію, чому нащадок повинен бути тільки один? – вигукнула.

– Щодо моєї матері – вона обожнює батька, хіба що тільки не вклоняється йому. Він для неї наче Бог. Та це не важливо.

А от відповідь на друге питання досить проста. Для того, щоб отримати мітку радника, дар повинен бути дуже сильним, ельфи-аристократи вважають, що чим більше дітей, тим більше розсіюється родова магія, стає слабкою. Тому, для мого батька два сини – неприпустима ситуація.

У п'ятнадцять років я просто втік з дому. Потрапив до контрабандистів, дар в мене тоді вже повністю сформувався і навіювання давалося так легко, що я навіть не помічав витраченої на це енергії. Час минав і мене все глибше поглинало злочинне болото. Поки одного разу я не попався.

По цей час вдячний інспектору Генріксону, за те, що він замість того щоб посадити мене, запропонував співпрацю. Так я й опинився серед служителів закону. Взяв інше прізвище, хоч і залишив приставку Де. Був дуже зухвалим. – він криво посміхнувся.

В будь-якому разі, саме завдяки інспектору, на якого неабияк тиснув мій батько, я маю те, що маю. Генріксону завжди було начхати на титули й регалії, він з простої сім'ї, а дар в нього дуже сильний.

Мати, вочевидь, довго виношувала план мого вбивства. Вона гадала, що якщо вбити мене до того, як в Ліона пропав дар, то майбутнє зміниться. Можливо, так би і сталося, якби не ти, квіточко.