Жанна Куява - Гордієві жінки

слідом за сином ходила й все приказувала, що ти, сину, ще не такий щасливий будеш, ще не на такій красовиці женишся, як ота абияка зрадниця Устя…

Євка, перша його жінка, теж-ка не раз, як із школи Гордій ішов, перепиняла його, проходу не давала, всяко обзивала й наговорювала за те, що до доньки не йде, налякала, що поїде в район, нажалується начальству, й не буде він у школі вчителем захваленим уже ніколи в життю.

Десь тим дівчаткам три ци штири роки було, як нарешті придложив Гордій Устині втекти з ним із села куди-небудь туди, де їх не знайде ні мати Катерина, ні Євка з Варкою-донькою, ніхто на світі; що нарешті спокійно їм пожити дадуть. Бо тут йому – хоч бери і йди в річку топися. Він же од дитини, од Варки-калічки так, наче й не одказувався, але мати Катерина заказала туди до неї дорогу, і всьо тут.

А Устина не могла, знов-ка, покинути батька. Вона до него, як щепка до дерева, із самого малечку приросла.

Тілько…

Гордія, знов-ка, тоже втратити боялася, бо любила його крепко із самої школи.

І зважилася вона на дивний крок. Багато хто пусля того винуватив Устину й осуждав, бо так не роблять матері. Але жінки, які не можуть нажити щєстя там, де хочуть, ще й не на такі безумства зважуються, я те добре знаю, всього за життє набачилася…

Лишила Устина одну з дочок-близнючок дідові, шоб не остався він настарвік сам. Одорвала часточку самої себе, певно, з кров’ю і з м’ясом одорвала, але батька теж-ка вельми вже шкодувала. Дитина – все, що могла зоставити йому замість себе.

Так Костянтин Лозовий лишився з онукою Надійкою жити. Росла вона рижа така, як маків цвіт, який хтозна-чого полюбила й повсякчас малювала. Перше олівцями, а потім усякими фломастерами й фарбами. Дід онуку більше од Господа Бога любив, те всі знали. Ще й приказували йому, щоб менше трохи онуку любив, а Господа Бога більше, але він не слухався…

Катерина з розуму геть зійшла, як син утік. Усе повторювала, що знайде його й із того світа достане… Говорила з ним, не вмовкала (ну, себто заговорювалася), аж поки й умерла. А вмерла вона престарілою, не так і давно, ой, то довго-предовго прожила й промучилася тая людинка! Сама, як палець, умирала, сама й лежить на могилках допіру, ніхто коло неї не похороняний більш…

А Надійка росла розкішницею, дід у ній душі не чув… Гарно вони жили, на заздрусть гинчим. Він їй свободу у всьому давав, вона од него «ні» не чула. І виросла такею собі Вітровою дитиною… Все по квіти на вигун і до річки бігала… все їх малювала й пісні про них співала, і записувала всяку-всячину про них у зошити…

І ото вже Павлусь, один із сімох дітей Люди Бабинець, сільської неплохої господині, затявся бігати до неї змалку. Вони дружили-дружили вірно, а потом поженилися. Він, Павлусь, вроді й несміливим аж таким хлопцем ріс, але, як підійшла пора, то забрали його в Афганістан воювати.

Себто, по черзі, то отак усе було.

Вони поженилися, а скоро вмер старий Костянтин, а після родів і вона, Надійка. Нагло. Раптово. Неждано-негадано. Казали, то Катерининих рук діло. А гинчі люди казали, що то Варця Гапониха так поробила, покинута Гордієва донька, що по-сусідству з Вітрами жила… Варця ще навіть за дружку в Наді була… Надя до калічки добре ставилася, а от Варця не простила Надійці гарної вроди, а найбільше – батькової зради, того, що Надійчина мати Варчиного батька вкрала й невідь-куди одвезла…

Усяке говорили, але тут-ка чистої правди я вже не знаю.

Хто кому й на що поробив, лиш один Бог знає.

Не стало людей, то і правди про них уже нікому не знати.

Але лишилася манюня Софійка, донька Павлусева й Надійчина. Як було їй рік чи, може, й менше, а може, й більше… словом, малюсінька ще геть була, ще й не ходила, то одвіз її Павлусь до баби Устини далеко, десь чи то під Київ, чи ще далі, він не признався. А сам в Афганістан воювати подався. Він вельми за Надійкою тужив-побивався, рішив, що на війні більше користі од него буде, менше про дружиноньку любу, але покійну, думатиме. Там скількись літ він воював, там і поліг. Привезли його в гробу цинковому закритому. Схоронили тихо.

Нині Люда Бабинець квіти сину на могилу носить, не перестає. Внучку Софійку тепер-ка й бачити не хоче, бо, каже, що вона винна у смерті її сина. Але квіти на кладовище носить усім. І синові, і невістці, і сватові Костянтину, тому, шо то його Вітром звали. І то – маки найчастіш несе усім, коли густо на вигоні ростуть, ті, шо то Надійка їх малювати любила…

Отака історія. Сумбурна і печальна.

Де допіру Софійка? З вами, певно, живе? – звернулася насамкінець стара до близнючок. – Ви хоч бачитеся? Не воюєте між собою, як ваші предки колись? – глянула на гостей.

Лія з Мією ні поворухнутися, ні встати з місця попервах не змогли.

Стара те хутко зметикувала, тож додала:

– Так, чєсом правда прибиває до землі, як ото молотом по голові оглушує. Того її мало хто дошукується, знати хоче… Але з правдою хоч серцю важко, зате душі легко. Ви самі в тім переконаєтеся… Ліпше бачити, ніж сліпими ходити… Світ усякий – злий, пустий, брудний, безпощадний, але все одно ліпше його бачити, ніж темним ходити. Бо у світі, кроме злого, й доброго багато є, і ото на добре тре’ зважати, на добре тре’ дивитися й на него тре’ рувнєтися, ним тре’ очаровуватися. Як ото всенькі люди допіру – квітами, що їх намалювала з-за молоду Надя Вітрова, по батьковому Степанівна, сестра-близнючка вашої матері Марії, рідна неня вашої двоюрідної сестри Софії… І в мене на стіні допіру висять отиї її маки. Заберіть собі, якщо хочете. Мені не шкода. То вашої родини достояніє… Ви ж Маріїні доньки, так? – перепитала вкотре.

– Так, – обидві сестри махнули рудими гривами на опущених головах.

– Ні Марія, ні Устина не приїздили сюди ні разу… Павлусь одвіз, казали, і картини туди до вас… Коли Софійку одвозив, то й усе найлучче з хати Костянтинової забрав туди до вас… А те, що не міг уже забрати, те ми, сусіди й односельці, порозбирали, щоб не сиріло в старій хаті, не портилося. Бо в хаті тре’ жити, її тре’