Жанна Куява - Гордієві жінки

топити – дровами й людським духом, – усміхнулася стара, та так, наче до скупого сонця, а не до гостей. – Добре, піду я, втомилася з вами, – завершила, встала з лавки, затупцяла на місці, закляклі ноги розминаючи.

Лія з Мією і собі стрімко підхопилися, як за велінням чийогось наказу.

– А де хата цього діда Костянтина? – поцікавилася насамкінець старшунка. Авжеж, їй стало цікаво, де народилася їхня мати Марія із сестрою-близнючкою Надією.

– Одиво, по вулиці, геть близько, через три двори й направо, – вказала. – Ви ту хату не проминете. Вона зчорніла вже, бо ніхто її не білив багато літ… А на вікнах там маки червоним намальовані… То ще Надійчина шкода…

Коли Віктор побачив близнючок, на них обох не було лиця.

– Ми ще тільки подивимось на одну хату здалеку й поїдемо, – сказала до нього Мія.

Він запропонував підвезти, хай і недалеко, але дівчата відмовилися. Їм треба було побути на самоті й бодай трохи заспокоїтися. Обом.

Бо…

Щойно їм розкрили стільки невідомих карт, що запам’ятати їхні назви було годі, не те, що усвідомити, що і котра означає…

6

Перше, що зробили близнючки, повернувшись у Приграддя, – метнулися в червону кімнату й кинулися обнишпорювати всі закутки, перелистувати всі книжки, зошити та брошури, обдивлятися всі столики, шухляди, шафочки, етажерки й полички, обшукувати всі ніші, зазирати у всі «нори», перебігати очима всі записи «від руки», – аби тільки знайти відповіді на питання, що сталося з їхньою матір’ю Марією і хто їхній батько. Та не знаходили нічого. Жодних «підозрілих» листів, жодних натяків і підказок.

Дівчата перелопатили все і в «дідівській» спальні… Однак натрапити бодай на найменшу, чи навіть туманну правду про найрідніших людей їм не вдалося.

Удень вони дізналися практично все про своїх родичів, однак нічого – про себе.

Поки шукали, гортали й перекидали все, що траплялося під руки, поки стишували емоції й стримували сльози, близнючки не змогли мовчати. Вони заповзялися виговорювати почуте від баби Саньки, висловлювалися, може, й не чуючи одна одну, кидали фразами, ніби запам’ятовували їх, завчали напам’ять і доходили правди. Водночас продовжували не вірити тому, що дізналися, повторювали все знову й знову, сумнівалися, жахалися, заспокоювалися і врешті обопільно погодили, що який сенс старій Саньці брехати, що все і є правда.

– Боже, ми прожили життя з дідом, який був нам нерідний…

– Він жив із нами, знаючи, що ми не його рідні внучки…

– От чого він так не любив матері Марії, нерідної своєї доньки…

– От чого матір Марія не захотіла жити з ним тут у «триквартирнику», бо, певно, знала, що він покалічив до смерті її рідного батька Степана…

– От чого баба Устя все терпіла…

– От чого він усе життя був таким нервовим…

– От чого він не вернувся на Волинь…

– От чого він звідти втік…

– Боже, а баба Устя одреклася од рідної доньки ради діда Гордія…

– Ради діда Костянтина…

– І в результаті не мала біля себе жодної доньки…

– От чого баба Устя ніколи й слова поганого на матір Марію не сказала…

– От чого ми такі схожі із Софією, бо наші матері – сестри-близнючки…

– Боже, Софія – нерідна нам…

– Але це – не має значення…

– Скажемо їй про все, коли все до кінця знатимемо…

– У Софії так багато родичів по батькові…

– У Софії ще є рідна баба Люда, та, що мала семеро дітей…

– От чому Софія так гарно малює, бо вдалася у свою маму-художницю…

– Боже, а в діда Гордія є рідна донька Варка…

– Боже, дід Гордій – нерідний нам був…

– Боже, як шкода Софіїну матір Надію, вона так рано померла…

– Як шкода Софіїного батька Павла, який загинув…

– Павла, Ліє…

– Боже, Міє, – Павла, – а ми ж усі троє – Павлівни!

– Ми всі троє думали, що ми рідні сестри, Ліє…

– Так само, може, ми й Павлівни, як і рідні…

– Боже, поможи дізнатися, чиїх ми…

– Боже, поможи дізнатися правду, бо не знати її – нестерпно.

Лія сказала, що на годину приляже, сьогодні понеділок, у неї школа й уроки, а надворі світає.

Мія, не роздягаючись, упала на ліжко у своїй кімнаті, їй не спалося зовсім. Від усвідомлення, якою темною, за визначенням баби Саньки, росла вона із сестрами, у грудях неабияк стиснуло і запекло. Вона обернулася до стіни й, не встидаючись, надривно заплакала.

А потім, коли таки підвелася, аби роздягнутися й розстелити ліжко, згадала одну свою дитячу пригоду. Десь класі в шостому вона зібрала трохи грошей для дешевого фотоапарата. Мія змалку любила фотографії, розглядала їх у будь-яких журналах та періодиці, дідових товстих наукових книжках, зазвичай зовсім нецікавих їй підручниках і довідниках із фізики, але дуже хотіла навчитися фотографувати самотужки. Тобто – ловити й колекціонувати цікаві миті, неповторні образи й сюжети. Дівчина натхненно складала копійку до копійки. Дізнавшись про бажання Мії, сестри теж віддавали їй дрібні гроші або знайдені дорогою додому «п’ятаки» та «четвертаки». Коли їх назбирувалося на гривню, Мія обмінювала сто копійок на паперову гривневу купюру в шкільній їдальні.

Скільки саме зібрала тоді грошей, менша з близнючок не пам’ятала, бо перший фотоапарат купила все одно набагато пізніше, будучи студенткою, зібравши кілька стипендій. Але справжній переполох, що здійняв на вуха всіх домашніх у ту її шкільну пору, досі не забула.

Одного ранку Мія прокинулася і не змогла згадати, куди поклала зібрані на фотоапарат гроші, де їхня теперішня заничка. Так, вона її щоразу змінювала. Ледь не щодня дівчина діставала цупкого газетного гаманця, якого сама сфантазувала й зладнала завдяки клею ПВА, перераховувала купочку зім’ятих або й новеньких гривників, акуратно запихала гроші назад і перекладала скарбничку з однієї хованки в іншу, про яку знала тільки одна вона. А того ранку ніхто не зміг допомогти Мії й натяком, куди вона могла сховати свій дорогоцінний скарб.

Відчаю Мії не було меж. До вечора вона втратила всі надії згадати, де ж та нещадна заничка; такого забуття дівчина в житті не почувала, ніби хтось просто видер, вирізав із пам’яті й зашмарував непроглядним чорнилом, як дурну писанину, той її миттєвий учорашній учинок, навіть спалив на вогні, мов трухлявий папір. Де саме сховала гроші, Мія не змогла згадати й наступні чотири дні.

А відтак, коли простувала зі школи, спокійно підбиваючи дорожні камінці, у її очах щось зблиснуло, а в голові прояснилося; вона злетіла шаленим вітриськом додому, бігла так, ніби втікала од якогось жахастого жаху, як часто висловлювалася, бо згадала вмент, де лежить її скарб.

О, так! Він тут!