Жанна Куява - Гордієві жінки

Три сестри, Софія, Лія і Мія, багато років живуть на віддаленому хуторі. Їхні найближчі родичі, дід Гордій і бабуся Устя, померли, ще раніше померла їхня мати Марія, яку дівчата майже не знали. Про неї в будинку нагадує «червона» кімната, повна маків – на картинах, рушниках, у книжках… Три сестри не ставлять зайвих питань і взагалі мало спілкуються одна з одною – так їх виховав дід Гордій. Живуть як живеться, та настає день, коли священна для них «червона» кімната відкриває неймовірні родинні таємниці. І Гордієві жінки наважуються нарешті круто змінити своє життя…

Жанна Куява
Гордієві жінки
Передмова
Всесвіт хутору очеретянок, або Кримські елегії Жанни Куяви

Жили собі три сестри-відлюдниці. У невеличкому селищі Приграддя, що розкинулося на березі неназваної ріки, неподалік неназваної столиці, у своєму власному світі, куди чужим – зась. А чужі не дуже туди й поривалися, у ту заколисану тишею глушину, сполохаєш яку – враз накриє рясним непроглядним дощем. І так щоразу. Відьмацьке місце… Вигадане автором місце, просто як маркесівське Макондо, чиє буття інколи відчувається реальнішим за направду існуючі місцини…

…І була в тих сестер таємниця, що ховалася в червоній кімнаті їхнього старого помешкання, успадкованого від діда Гордія в радянському «триквартирнику». Після заміжжя старшої сестри Софії близнючки Лія та Мія зосталися зовсім самі у спорожнілому родинному гнізді. Та насправді будинок, розділений на три оселі, ніколи не буває порожнім, він повсякчас оживає сестриними привидами-споминами про тих, хто колись жив і помирав у цих стінах. І, звісно, тишею. «Іноді хочеться стати тишею. Щоб нікому не заважати. І щоб стати німою та глухою – то найвірогідніше. Тиша майже всіх і завжди влаштовує, вона імпонує, магнетизує – чи та, що невідчутна, чи та, що вчасна, або за всяких умов бажана. Як ні, то її легко прогнати, зронивши бодай звук. Якби жінка була тишею…» – потай розмірковує Лія, наймовчазніша з трьох сестер. Кожне її слово – як зізнання в любові. Спочатку несміливе, з численними знаками питань, трикрапками, багатозначними «мабуть», «якби», «поки» та «невідомо». Але любов струменить звідусіль, вона множиться й зростає – і зрештою отримує… імена. Оживає на сторінках книги. Так, це Жанна Куява. А вона не вміє писати інакше.

Відтак «Гордієві жінки» – роман напрочуд атмосферний, витончено-чуттєвий, певною мірою навіть споглядальний. Роман, що потребує неспішного читання й повного занурення. Роман про повернення у власне дитинство та батьківський дім, де чекають спогади – світлі і прикрі, забуті і незабутні, зрозумілі й утаємничені. Зрештою, роман про подорож, котра дасть відповіді на найбільш сокровенні запитання або ж додасть іще більше запитань… Схоже, це найбільш зрілий, осмислений і «дорослий» твір письменниці. Тут немає гонитви за сюжетними перипетіями, натомість є непереборний потяг зрозуміти і прийняти себе, свою родину, свій справжній дім. Навіть найприскіпливіший читач не знайде тут нічого випадкового – червоні маки, загублені сережки, хлопець на ім’я Айдер… Виразно, до болю щемко й ностальгійно прописаний Крим, що виринає з минулого і вплітається в сьогодення. І той «триквартирник» з червоною кімнатою – як цілий всесвіт, що його хочеться не просто читати, а проживати нарівні з такими самобутніми речами, як «Убити пересмішника» Гарпер Лі й особливо «Сто років самотності» Ґабрієля Ґарсія Маркеса. Принаймні так мені це все відчулося і пережилося…

Тож налаштовуйтесь на неквапливе читання за горнятком м’ятного чаю і відкривайте цей чарівливий новий світ, створений Жанною Куявою. Чому саме м’ятного, спитаєте? А почніть читати – і зрозумієте!

Вікторія Гранецька

* * * Зі скромною присвятою «моєму» Криму…

Якби ми знали все про своїх рідних, то проживали би життя геть по-іншому.

Із щоденника Лії, березень 2013 року
Розділ І
Хутір очеретянок
1

Ця тиша вражала. Навіть пекуче жалила, як те робить літнє передобіднє сонце, коли ненароком поцілити в нього небажаним поглядом. Так блискавка сліпить зір, а грім приголомшує слух, якщо стояти просто голого неба серед розгонистого пастівня. Але нині про це і не йшлося – був сонячний безхмарний жовтень, а довкола височіли розкинуті зиґзаґами пишні липи, підхмарні клени, кудлаті вільхи, розбуялі дуби…

Жителі селища Приграддя[1] вважали себе городянами передусім тому, що жили недалеко від самої столиці. Стріхи їхніх невиразних хат і гострі дзьоби брунатних дахів багатоповерхівок стриміли поодалік, ген за річкою по той бік. Лише єдиний пристаркуватий продовгуватий «триквартирник», як жартома називали його мешканці, розкошував на цьому березі в затишних обіймах рудоволосих та червонооких, струнких і опасистих дерев та кущів. «Забуте місце, закинутий хутір», – сказав би хтось гостріший на язик. Та не було тут зараз подібних сміливців.

Лія почувалася саджанцем, що його тільки-но встромили в землю: він спрагло прикипає до землі й уростає в неї, тішачись, що нарешті втрапив у довгожданий ґрунт, боїться ворухнутися, аби нічого в тій розкоші не зруйнувати. Дівчина малася так, ніби стовбичити нерухомо вже котру хвилину було надважливо для самого життя, або ж про це попросив хтось із найрідніших. Ніколи дотепер, як зауважила вона, тиша в цих краях восени не була такою виразною та відчутною. Лія спершу навіть вуха прикрила – таким незвичним видалося їй оте безвітря. Здавалося, барабанні перетинки луснуть від незвичних відчуттів – тихо було так, що попервах аж стискало скроні. Пізно ввечері з цього приводу Лія, котра завше у всьому сумнівалася, чи радше не була впевнена, напише в щоденнику:

Іноді хочеться стати тишею. Щоб нікому не заважати. І щоб стати німою та глухою – то найвірогідніше. Тиша майже всіх і завжди влаштовує, вона імпонує, магнетизує – чи та, що невідчутна, чи та, що вчасна, або за всяких умов бажана. Як ні, то її легко прогнати, зронивши бодай звук.

Якби жінка була тишею…

Тоді ніколи не була би зайвою…

Мабуть.

Якби й мені почуватися тишею…

Хоча б іноді…

Як не вродилася такою, то стати…

Якби.

«Може, то неспроста, може, натяк на щось? – кинула дівчина думкою в недільну ранкову незвичність. – Може, має статися щось гарне?… Або… просто… щось… має… статися?…»

Все, що допіру оточувало Лію, зокрема тиха і тепла погода, було її домівкою, котра рік у рік невтомно дивувала дівчину. Водночас то був реальний, хоч і здичавілий хутір, який про себе дівчина так і називала «Хутір очеретянок». Про малих непримітних однотонних пташок, що звалися великодзьобими очеретянками, Лія дізналася нещодавно. А от «посестер» цих таємничих пернатих, ставкових очеретянок, бачила не раз на власні очі: вони гніздилися в очереті на річці, неподалік від їхнього триквартирного будинку. По книжках писали, що «великодзьобі» можуть похвалитися хіба незвичайним співом, якого Лія, певна річ, не чула, але саме цих пернатих вважали найзагадковішими пташками на світі. Може, тому дівчина вимислила, що і вона, і її сестри є не менш загадковими для оточення, ніж для самих себе. До того ж дім, де жила свої двадцять сім літ, таїв чимало непоясненностей. Звідси й назва «Хутір очеретянок». Пташок Лія дуже любила, до таємниць була байдужою, тому й жила, нічого не змінюючи у своєму житті