Жанна Куява - Гордієві жінки

рижим, аж чернястим[55] на сонцю вони оддавали, а зблизька видно було, що такії темнаві, каштанові… Купалася вона, бувало, у ріці геть голісінька, люди казали, шо не раз теє бачили; співала пісень веселих посеред будня й навіть у піст; у полю, за роботою, вбрана всігди була розхристано, тіла свого білісінького, наче у сметані щораз викупаного, не приховувала ні од кого. Голінки до самих стегон виставляла, то так спудницю закладала аж-ня за пояс, як із ягуд[56] з лісу йшла, а ґудзики на кофтах чи застіжки біля шиї на сорочках ніколи не застібала й не зав’язувала, завсіди розборсаними зоставлєла, вічі чоловічі здаля Катерина до свеї пишної груді прикликала… Так і внадилися до неї мужики, і багато – жонатих. І заповзялися проклинати Катерину інші сільські баби, всякого зла найперше її сину Гордію желати.

А Гордій теж-ка гарним виріс. Статним, струнким, як генде[57] дубочок молодий, личко біле, волоссє густе, як у матері, плечі широкії, тіло міцне, як у батька… Вельми розумним удався, талановитим, як усенька фамілія Маковій, вивчився на вчителя у Львові… Тогди, як він поступав в інститут, ніхто із села більш не поступив – ні сільського голови син, ні голови колхозу, ні дохторовий, лиш Катеринин розумник і вродливець.

То вельми вона тим запишалася! Так заґонорилася, шо з деякими простішими людьми й здоровкатися перестала. Особінно, коли Гордій вернувся додоми й став тут у школі вчителювати. Був тогді їдиний у селі, шо мав отого красного діплома…

І ото через трохи він вельми влюбився в Устину, доньку бідняка і вдівця Костянтина Лозового; у селі його вже потом-ка просто Вітром називали, то онучка таке прозвисько йому придумала. Вольний був чоловічисько. Й другим волю вмів дати… Ну, але нічо’ той чоловічисько не мав, кроме волі, совісті й доброї слави. Його жінка, шо то рано вмерла, теж-ка вчителькою ще за Польщі була. Але того ніхто вже не пам’ятав і не згадував. Він, Костянтин, на фермі конюхом одпрацював, зерна до хати чуть навозив… господарство яке-не-яке завів… Мав шо їсти, але завидним господарем усе одно ніколи не був. Устина, як підросла, то за господиню в тому домі була, все, шо тре’, робила, але теж-ка доброї науки, як іменно тре’ господарку на заздрість другим вести, не мала. Ні в кого було повчитися.

І ото ходила вона в дев’ятий чи то вже в десятий клас, як Гордій Катеринин вчепився до неї не на жарт, і так сильно влюбився. У свою ученицю! – жінка вдарила долонями об коліна і заклекотала чудним сміхом. – На п’єть літ, здається, молодшою за него вона була, – додала.

Дівчата завмерли, так слухали стару жінку.

– А Устина… Вона така нічого, гарна на лице була, а ще мала вельми тонку талію, одиво,[58] у стану, – стара вказала на свій закутаний у лахміття пояс. – А тут-ка, дальше, мала стегенця такі округленькі, ноги не худиї, – стара покрутила покрученими пальцями довкіл власних кострубатих сідниць, – тож хороша була, але не така, щоб, аж як каралєвна, навіть, як ота препаскудна в душі Катерина, бо та то вельми вже вродлива була! Ну, то таке… Коротше кажучи, Устина знала, що з такею матір’ю, як у Гордія, вони ніколи не поженяться.

Катерина, як узнала, до кого син ходить, наказала йому, шоб до Вітрової хати і на крок не наближався! Тоді та вся буча й завертілася, так вона й кунцє не має доси…

Як закончила Устина школу, Гордій поставив матері вопрос руба: або жениться на Устині Лозовій, або кидає матір і переходить у прийми до Костянтина.

Катерина того стерпіти не могла, приказала, що як жениться син на Устині, то вкоротить віку собі і їй.

Так Гордій женивсь на Євці, що жила по-сусідськи з Костянтином Лозовим, донькою комірника, він тоді ще точку[59] мав, бензином і горілкою торгував. Я так думаю, шо тому Гордій саме туди в прийми пушов, шоб до Устини поближче бути.

Але Устина вийшла за Степана Березюка із сусіднього села. Казали люди, тиї, шо бачили й знають, що приїжджав на весіллє Гордій, вивів Степана десь за хлів і так збив, що той у больницю з одбитими почками просто з весілля утрапив. А Устині приказав, шо тільки-но посміє вродити дитину од него, себто од чоловіка Степана, то втопить і дитину, і її саму. Отаке страхіття! Страшна любов, коли її боронять,[60] невідомо на що люди тогді здатниї.

То була вельми прикра історія, у яку втрапило нехотя багацько людей. І то – безневинних. І то – через одну, здавалось би, нерозумну Катерину, котра вертіла світом і судьбою рідного сина, як пес хвостом.

А як вродилася в Гордія з Євкою дитинка нездорова, калічка, з вовчою пащею, то одказалася од неї злая Катерина. Сказала, що моя внука не могла такею вродитися, шо то Євка десь її знайшла… Наказала Гордієві покинути Євку, вернутися додому. І він знов-ка послухався матір, не знайшов другого виходу, зробив, як сказала несамовита Катерина, бо од неї можна було ожидати шо хоч.

І ото якраз у сєй чєс вмер Устинин чоловік Степан. Люди казали, що то Гордієвих рук ще було діло, що то так він тії почки поодбивав на весіллі, то вони йому навіки й відмовили. Отак і не стало молодеї людини.

Устина вернулася додому, у батькову хату, і Гордій знову став неїні[61] пороги оббивати.

Катерина взялася за старе, стала сина всяко-різно одговорювати.

З другого боку, Євка знов мучилася, дитину недужу сама ростила, хтіла, шоб батько хоч чимось помагав.

Не було як жити Устині в селі. Та ще й живіт ріс у неї, як на дріжджах, такий уже великий був, як ходила беременна! То були ше Степанові діти. То так люди казали, тиї, що бачили й знають. Устина в батьковій хаті близнят і вродила, Надійку й Марійку.

Гордій, казали, ходив лісом, вив, як дикий, не своїм голосом, як се сталося, бо так хтів, шоб то його діти були, а не Степанові. Не міг пробачити сего Усті, проклинав її, як упослідну, і любив до нестями водночас.

Отака катавасія!

Катерина-мати