Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

б не віддалась по своїй волі, здобув право володіти нею. Збентежена й розгублена, Тереса вже питала себе, чи вона не помилилась, чи не було б краще зажадати від брата належне їй багатство, самої ренти з якого вистачило б на спокійне, безтурботне життя. Відчувала докори сумління, що мусила продавати себе, але самолюбство зміцнювало її рішення будь-якою ціною здобути в чужої людини те, чого вона не хотіла взяти від своїх. Звичайно, спокуса була велика — адже, маючи гроші, вона могла б тримати при собі дітей, не соромлячись за них. Ця думка дражнила Тересу, збурюючи в її душі ненависть проти дружини й дочки Рохеліо. Що для неї ті люди?.. Вона почала вагатись. Та зрештою гірко посміхнулась і сказала собі, що перебудовувати життя вже пізно: вона зробила свій вибір і мусить триматись його до кінця…

Так вона до четвертої години то металася по кімнаті, то в знемозі падала на ліжко, намагаючись заснути. Тоді нараз стрепенулась, узяла мило та рушник і машинально попрямувала до ванни, що була в кінці коридора, — відтоді, як займала одну кімнату, позбулась вигоди митися в своїй квартирі. Повернулась у просторому халаті, свіжа й розпашіла, почуваючись легкою та молодою. Скинула з плечей халат, стала перед дзеркалом і задоволено милувалася собою. Відтак неквапливо й спокійно почала одягатись, усміхаючись своєму відображенню в дзеркалі і з гіркою втіхою думаючи про те, що, незважаючи на всі знегоди, вона й тепер така сама гарна та зваблива. Надягла чорну вихідну сукню з низьким викотом і прозорими рукавами, але потім схаменулась і вирішила, що краще вбратись у чорну спідницю та просту блузку, яку носила щодня. Інстинкт підказав їй, що коли чоловік дає жінці п'ятсот песо замість десяти, які коштувала б йому розкішно вбрана вульгарна красуля, значить, він платить за честь, і вона має стати перед ним у природному вигляді. Була за чверть п'ята, коли вона наділа крислате сомбреро й востаннє подивилась на себе в дзеркало. Мимохідь подумала, що Ріголетто так і не прийшов, і зітхнула на цю згадку про свого бідного друга, таємницю якого вона так боялась узнати. Потому швидко рушила до дверей.

На розі вулиці Тереса сіла в авто і поїхала до Флорінди. Раптом їй спало на думку, що Ліліна могла вже померти, і вона аж здригнулась. Та, підійшовши до дверей, заспокоїлась: у квартирі панувала тиша — отже, лихо ще не надійшло.

Вона квапливо переступила поріг і опинилась у холодній пустці вітальні, де важкий дух ліків був наче подих самої смерті. Злякана шумом своїх кроків, Тереса обережно пройшла до кімнати хворої. Там попід стінами мовчки сиділо щось із десяток жінок. Тереса помітила Домінгу, Аніту з матір'ю, Обдулію; решта були сусідки, яких вона знала тільки по обличчях. Флорінда, стоячи спиною до дверей, поправляла постіль на ліжку Ліліни й не побачила Тереси.

Тереса з тривогою ступила до годувальниці й тихо спитала:

— Ну як?

Домінга у відповідь тільки стулила губи, даючи зрозуміти, що надії немає.

— А ти сьогодні не куховариш?

— Я попросила одну жінку підмінити мене, бо гадаю, що сьогодні все скінчиться, — відповіла негритянка, сумно вказуючи на ліжко.

Флорінда побачила Тересу і радісно скрикнула. Обличчя бідолашної жінки світилось надією: тільки вона одна не вірила в наближення жахливої розв'язки. Розказала, що недавно приходив знахар, і, сторгувавшись, пообіцяв вилікувати її донечку, коли з неї вийде зло, що його заподіяли лікарі. Тоді переможно показала Тересі на обличчя дівчинки, якій від ранку не робили ін'єкцій.

— Помічаєте різницю, моя люба? Вона вже не задихається, і не треба присипляти її уколами… І всім цим я завдячую вам, нашому доброму ангелові!..

У пориві вдячності хотіла поцілувати їй руку, але Тереса швидко відсторонилась. Флорінда повторила голосно:

— Я знов маю дочку, і цим завдячую тільки вам!

Тереса швидко збагнула страшну правду. Ліліна тепер не задихалась, бо ледве жила і тіло її вже починало німіти. Часом дівчинка розплющувала великі, майже погаслі очі і водила ними по кімнаті, немов пробуджувалась од глибокого сну. Тоді мати, палко бажаючи зробити дочці краще, починала мучити її безглуздими запитаннями. Ліліна тільки мляво усміхалась і знаками просила її замовкнути. Хоч дівчинка говорила зовсім мало, одначе зберігала ясність розуму й передчувала свій близький кінець. З раннього ранку вона все питалася:

— Котра година?

І сумно посміхалась, коли хотіли взнати, чого вона про це питає. Одного разу навіть сказала тихенько:

— Увечері дізнаєтесь.

Тереса уважно дивилась на неї. Під час задишки обличчя хворої було фіолетового кольору, а тепер стало жовте, як віск. Загострений ніс стирчав на ньому, наче лезо ножа. Губи почорніли й висохли, і рот перетворився на темний отвір, в якому не видно було навіть зубів. З цього страшного отвору виривалось повільне й стомлене дихання, що часом переходило в хрипіння і нараз обривалось. Худенькі, аж прозорі руки дівчинки немічно лежали на простирадлі і тільки час од часу корчились, немов бгали тонке полотно.

Тереса з жахом спостерігала цю картину і хотіла вже нишком піти з хати, але Флорінда подалася слідом, закидаючи її запитаннями:

— Ну, як вона тепер виглядає?

— Краще… набагато краще!..

— Справді? Ви гадаєте, спокій — то добра ознака? Я це помітила ще вранці.

Вона відвела свою колишню суперницю вбік і, шамкаючи беззубим ротом, знову почала гудити Рохеліо. Ставилась до Тереси, як до рівної чи радше, як до жертви, зваленої тим самим ударом, що й вона. Ще тоді, як вони вперше побачились, Флорінда прямо сказала, що вважає її, а не себе, за дружину Рохеліо — адже вона прийшла до нього чесною дівчиною…

— Мені знов розказали про того мерзотника, того гаспида… Він тепер у Сьєнфуегосі з своєю новою коханкою… і навіть не подумає прислати хоч сентаво для дочки, не поцікавиться, що з нею, чи не сконала вона, як собака… Але знайте, він заплатить за все… заплатить на цьому чи на