Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

В цю мить на ліжку почувся стогін, і обидві жінки метнулись до хворої. Вона ворушила губами, втупивши невидющі очі в стелю. Флорінда й Тереса нахилились над ліжком. Ліліна ледь чутно, але розбірливо повторювала:

— Пробачте йому… пробачте…

Отже, вона зверталась до них обох. Невже почула їхню розмову?.. Жінки здивовано перезирнулись. Відтак Флорінда кинулась до вмираючої із сльозами та поцілунками.

— Гаразд, янголятко моє… гаразд, коли ти так хочеш… Але будь доброю, ясочко, не залишай свою бідну матусю…

Її силоміць одірвали від дочки й посадили на стілець, щоб вона заспокоїлась. Вражена Тереса забилася в куток і стежила звідти за всім, що діялось у кімнаті.

Ліліна затихла і лежала, знесилена цим раптовим спалахом. Трохи перегодя вона знов заворушилась і знаками попросила змочити їй губи. Мати квапливо прибігла з намоченою хусточкою і швидко провела нею по напіввідкритому пересохлому роту.

Живлюча волога додала вмираючій трохи сили. Вона розплющила очі і ледь чутно спитала:

— Котра година?

— Пів на шосту, моя ясочко. Чому ти питаєш?

Ліліна загадково усміхнулась і прошепотіла:

— Так… Скоро самі дізнаєтесь… — І в неї затремтіли губи. Здавалося, вона молиться чи розмовляє сама з собою.

Тереса, не в силі дивитися далі на цю страшну агонію, втекла до вітальні, де стояв один-єдиний стілець з подертим солом'яним сидінням. Упала на нього і, обхопивши голову руками, поринула в сумні роздуми. Отямилась, коли зачула шум. Розплющила очі — перед нею стояв Ріголетто.

— Як дівчинка? — тихо спитав горбань.

Тереса зробила промовистий жест.

— Уже скоро…

— А мати?

— Нічого не бачить. Каже, що їй краще. Жахливо, правда ж?

Вони подивились одне на одного. Тереса не витримала погляду друга і перша відвела очі. Ріголетто був, видимо, занепокоєний, і вона розуміла чому.

— Принесіть собі стілець або ящик і сядьте коло мене, адже там вам не можна бути.

Він скорився. Зайшов до кімнати, глянув на обличчя хворої і зараз же повернувся. Примостившись біля Тереси, щиро й схвильовано мовив:

— Здається, й моя бідна бабуся теж зібралася на той світ. Скоро залишусь я сам-один…

Тереса мимоволі здригнулась від його скорботного тону.

— А ваші друзі?

— У мене тільки один друг — ви. Я втратив усі свої колишні зв'язки, ви ж знаєте…

У старенькому мішкуватому костюмі, випнувши кощаві груди, від чого голова ще дужче запала між гострих плечей, бідолашний горбань мав пригнічений і жалібний вигляд, хоча й намагався удавати байдужого. Тереса нишком позирала на нього, догадуючись, що він страждає. Відчувала докори сумління, думаючи про таємницю, яку мусила приховувати, проте їй стало легше, коли він прийшов, — адже тепер вона не була сама. Сидячи вдвох у порожній вітальні, вони тихенько розмовляли.

— Ні, Еміліо, — сказала Тереса. — Тепер ви маєте дещо більше. Ви вже не такий, як були раніш.

Ріголетто нервово ляснув по колінах згорнутою газетою і вигукнув:

— Запевняю вас, я такий самий!.. Тільки раніш я не думав про себе…

— А тепер думаєте?

— Так!

Сказав це гнівно, ніби ненавидів самого себе, і мовчки похнюпив голову. Тереса заговорила до нього лагідно, по-материнському, як говорила завжди, коли він починав нарікати на свою долю.

— Чи багато таких людей, як ви, Еміліо?

Вона хотіла сказати йому: «Бачте, я також лишилася сама… Якби ви знали, що зараз твориться в моїй душі!» — але стрималась, чекаючи відповіді.

Ріголетто мовчки знизав плечима. Обоє поринули у свої роздуми. Кожен мав стільки сказати в цю хвилину, коли їхня щира приязнь, яка недавно тільки почалась, уже доходила кінця. А поруч, у сусідній кімнаті, конала горопашна Ліліна, і це робило їхню болісну зустріч іще сумнішою.

— Мабуть, ніхто не дивиться на життя з такою огидою, як я, — після короткої паузи, немов сама до себе, промовила Тереса. — Тепер можу сказати, що все омріяне в дитинстві не збулось і, напевне, ніколи вже не збудеться. Та, хоч як це дивно, я не відчуваю пригніченості і навіть не думаю про смерть.

— А що вам здається гіршим за життя? — похмуро спитав Ріголетто, намагаючись осягнути її думки.

— Усе! Брехня, нещирість, лицемірне себелюбство, зневага до інших людей… Якби ви знали, як я ще дівчинкою гнівалась, коли в домі говорили про вигоду й про гроші! Я тупотіла ногами, плакала, а батько насміхався, називаючи мене дурною неврастенічкою. Ну, а тепер життя примусило мене пожертвувати своїми найкращими ідеалами.

— І ви тепер гадаєте, що на землі нема нічого чесного? — неспокійно спитав горбань.

— У любові — ні, в дружбі — є, Еміліо. А любові, про яку я мріяла, певне, зовсім не існує.

Ріголетто сумно посміхнувся.

— Ви й досі кохаєте його, Тересо, і не перестали страждати через свою любов, хоч думаєте навпаки.

Вона гаряче заперечила, щиро дивлячись йому в очі:

— Ні! Запевняю вас, що ні!.. Відколи я перестала вірити, перестала й любити. Віра і любов для мене нероздільні. Тепер мені жаль тільки втраченого часу… — І замовкла, немов поринула в море спогадів.

Ріголетто нишком дивився на її гарну шию та похилену голову з важкою короною чорних кіс, і на очі йому навернулися сльози. Його серце билося так шалено, що він мусив прикласти руку до грудей. Чи він знав щось із того, що Тереса сором'язливо намагалася від нього приховати? Напевне, дещо знав од свого приятеля, службовця в дона Рудесіндо, який не пропускав повз увагу жодної деталі з життя