Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

хазяїна і того вечора був особливо пильний. Тереса лякала і водночас нестримно вабила до себе Ріголетто, сповнюючи його душу сум'яттям. Часом спалах шаленої надії розпирав йому груди — адже їх з Тересою єднала така щира, майже братерська приязнь, — а потім він знову впадав у розпач, переконуючи себе, що вона ніколи не піде далі. Звичайно, вона була грішниця, жінка, яку покинув коханець, така ж нещасна, як він сам, — через те він і хотів, щоб вона не ганьбила себе більше…

Тереса вгадала думки Ріголетто і спробувала перевести розмову на інше. Взяла у нього з рук газету й перебігла очима кілька сторінок. Ріголетто не заважав їй, але раптом помітив, що вона зблідла й при кипіла поглядом до сторінки, де великими літерами сповіщалося про розиграш по лотереї швацьких машин, розподіл яких між бідними жінками відбувся в розкішному будинку багатого банкіра й відомого філантропа сеньйора Рудесіндо Сармієнто, президента благодійної асоціації, котра влаштувала «прекрасне свято доброчинності», як писав хронікер.

Коли б Ріголетто наперед підготував таку пастку, щоб переконатись у своїх здогадах, то й тоді, напевне, не домігся б більшого успіху. Але він затамував свої почуття і спитав удавано байдуже:

— Ви знаєте що-небудь про ту благодійну пиятику?

— Ні, але все це мерзота! — обурено відказала вона й відкинула газету.

Ріголетто сумно глянув на неї. Вони помовчали, тоді знов повернулись до звичайної розмови, в якій кожен виливав свій біль. Обоє погодились на думці, що в житті необхідний позитивний ідеал, ілюзія, заповітна мета, які правили б за дороговказ у вічному й одноманітному плині днів. Тереса припускала, що за своєю природою та вдачею вона мала стати грішницею, і ганила себе за те, що була поганою матір'ю. Ріголетто вважав своє життя пропащим кожного разу, коли поглядав у дзеркало. Вона лагідно заперечувала: фізична краса — то не найголовніше в людині,— і ці її слова немов ясним променем осявали душу нещасного горбаня.

Тереса раз у раз неспокійно совалась на стільці й крадькома зиркала на годинник. Та Ріголетто, зачарований ніжністю любимої подруги, нічого того не бачив.

Швидко звечоріло. Вони навіть не помітили, як підкралися сутінки й оповили все довкола. Зійшов місяць, і на підлозі вималювався великий білий чотирикутник. Тепер Тересі було добре видно стрілки на циферблаті. Мати Аніти пронесла з кухні засвічену гасову лампу…

Нараз у кімнаті хворої розлігся дикий крик. Вони злякано підхопились. То був голос Флорінди.

— Помирає!.. Моя ріднесенька донечка помирає!..

Тереса й Ріголетто ледве проштовхались до ліжка, бо там з'юрмилися всі, хто був у кімнаті. Голова Ліліни безсило лежала на подушках, обличчя було непорушне, наче скам'яніле. Закочені під лоб очі видніли білою смужкою між безкровних напіврозтулених повік. Дівчинка знепритомніла несподівано, коли сповнена надії мати налаштувалась поїти її знахаревим зіллям. Тепер Флорінда стояла, опустивши руки, неначе втілення безмежного відчаю. Враз утративши надію, вона заціпеніла і злякано стежила за агонією дочки. Ні, вона ще не вірила… не могла повірити!.. Бог не міг бути таким жорстоким!.. Раптом вона помітила Тересу, яка стояла серед жінок, затамувавши віддих, і в розпачі убогої душі кинула чорне прокляття Всевишньому — в ту мить її страх перед ним поглинула прірва людського болю.

— Бог покидає нас, моя люба! Чому?.. Що ми Йому заподіяли?.. — І впала в корчах біля ліжка, задихаючись від ридання, що ніяк не виривалось із грудей.

Ліліна злегка заворушила повіками.

— Вона жива!.. Жива!.. — почулися голоси.

Усі забігали, заметушилися. Кілька жінок кинулись робити компрес, нетерпляче підганяючи одна одну: «Швидше! Швидше!.. Дай марлю!.. Окріп!.. Ліки!..» Потім знову збилися коло ліжка, відтиснувши вбік нещасну матір, яка мовчки дивилась на все безтямними очима.

— Вона ще дихає! Дихає! — раптом закричала котрась із жінок.

Флорінда навіть не поворухнулась. Стояла немов сновида, німа та байдужна. Її відтягли в куток і посадили на стілець. Вона анітрохи не опиралась. Бліда, приголомшена Тереса із завмерлим серцем стояла в головах ліжка, не зводячи очей з хворої, її рука ненароком торкнулася руки Ріголетто, і той несміло стиснув її пальці.

Раптом Тереса швидко висмикнула руку і сказала на вухо другові:

— Ходімо. Ми тут уже не потрібні.

Вона помітила легку конвульсію, після якої все тіло Ліліни витяглось, а обличчя зовсім застигло. Жінки, збуджені недавньою боротьбою зі смертю, не бачили, що дівчинка вже нежива. В кімнаті було майже темно — горіла тільки гасова лампа на консолі перед образом святого Роке. Полум'я хилиталось, і від тремтливих тіней, що падали на загострене обличчя мертвої Ліліни, здавалося, ніби вона ворушиться. Тереса наблизилась до лампи й подивилася на годинник. Була за двадцять хвилин восьма. Вона поволі рушила до вітальні; за нею потягся й Ріголетто, який ледве стримував хвилювання.

— Ви йдете?

— Так. Усе вже скінчилось. Хіба ви не бачите?

Ріголетто кивнув головою, і вони мовчки вийшли на вулицю. І тут він не витримав і спитав:

— Ви не повернетесь більше?

— Навіщо?

— Яка у вас душа, моя люба подруго! Ангели й ті ніколи б не зробили того, на що знайшли в собі силу ви…

— Ангели — ні, чорти — так! — тремтячим голосом сказала Тереса, — відчуваючи, як швидко згасає її сміливість. — Здається, ви плутаєте чортів з ангелами…

Вони зупинились на тротуарі, сумно дивлячись одне на одного. Може, думали, що в цю мить розлучаються назавжди і що відтепер життя кожного з них піде своїм шляхом до невідомого кінця… Все навколо було оповите мерехтливим серпанком тропічної ночі з ясним кружалом місяця на темному небі. Тереса отямилась перша, і вгледівши вдалині екіпаж, квапливо попрямувала до нього. Приголомшений Ріголетто побіг слідом за нею.

Тереса зупинилась тільки на розі вулиці, де стояв екіпаж. Ноги їй підтиналися, вона уникала погляду Ріголетто. А той, тремтячи од хвилювання, благально дивився на неї і все ще тішив себе химерною