Валерій Павлович Лапікура - Наступна станція - смерть

У мене, як у нашого Старого, кебета працює на максимумі або при «плюс тридцять», або нижче нуля.

- Хлопці, - кажу, - скільки він набоїв вистріляв? Три начебто?

- І ще прикладом, - відгукуються з-за сусіднього надгробка, - теж тричі. Один раз жінку і двічі андроповських.

- Та чхати я хотів на андроповських! Стріляв він скільки разів?

Замислилися. Підраховують. Тим часом «конторські» вже захрипли гавкати у мегафон і передали його нашим. Ну, ті й ревонули, аж перший іній з дерев посипався.

- Сирота, це ти питав про постріли? Так їх п’ять було.

- І всі в хаті?

- А, ні, не тільки в хаті. Там він тричі вистрелив, а ще два рази по «конторським» шмальнув, доки вони за ним бігли. Але навмання, не обертаючись.

- А більше він не стріляв?

- Ні, тільки ми по ньому. На вулиці - вгору, бо люди кругом були. А тут по ногам цілили. Але не влучили.

- З вашим щастям тільки в слона влучати. Та й то, коли його до пальми за ногу прив’яжуть.

Тут чую - збоку хтось сопе. Старий підповз. І то професійно так - ані голови, ані сідниць не задирає. Що то школа Сидора Артемовича!

- Сирота, ти про що?

- Я про те, чому він не стріляє.

- А я про те ж саме думаю. Як ти вважаєш, скільки у нього набоїв?

- А це ви запитайте у тої прокурорші, котра його пожаліла. Слухайте, давайте цю дурепу сюди привеземо, виставимо замість живого щита. Невже він стане в свою рятувальницю стріляти?

- Стоп, Олексо! Не бухти. У нього мосінський карабін, отже - п’ять набоїв у магазині. Це тобі не СВТ і не СКС.

- Так ото ж п’ять… Колись на автовокзалі він два набої витратив. П’ять і два - сім, навіть якщо він мав тільки дві обойми, то у нього ще три патрони. Ми лежимо перед ним, як тюлька на тарілочці, а він не стріляє.

Якийсь гуманіст за два надгробки від мене свої п’ять копійок додав:

- А може, він усвідомив?

Тут уже Старий не витримав:

- Аякже, усвідомив! Сидить в отому доті і пише явку з повинною. Можеш піти забрати. А я поки що представлення на твій орден напишу. Посмертно.

Гуманіст чомусь не пішов. Напевне, примерз до ґрунту. Але і «партизан» мовчить. Я би на його місці бодай би раз на п’ять хвилин пострілював - для остраху. А головне, аби до темряви протриматися. Дні зараз короткі, ночі темні. Тут уже щастя було б на його боці. Він кожен кущик знає, а може, на додачу, з того склепу підземний хід кудись веде. Старі люди про цей цвинтар різне казали…

Лежимо, мовчимо. Він теж мовчить. Ствол карабіна у вибиту віконницю вистромив і час від часу ліворуч-праворуч поводить. Але мовчить. А ми - лежимо.

Першим Старий не витримав:

- Ну, так хто сьогодні буде Олександром Матросовим? На пальцях кинемо, чи хтось добровільно?

Мовчать.

Одна справа - на наших колективних п’янках співати про комсомольців-добровольців, а інша - вставати під кулі на весь зріст. Я ще трошки полежав, подумав, потім підвівся, скинув куртку, потім піджак, здійняв руки над головою і пішов уперед.

Це вже, як усе закінчилося і в мене влили два гранчаки «Столичної», я щось про точний розрахунок варнякав. А насправді - єдине, на що я розраховував, так це, як не дивно, на одну конструктивну особливість цього карабіна, через яку я ще в школі двійку з військової підготовки вхопив. І ще - на свій пістолет, завчасно запхнутий ззаду за пояс. Ну, а здійняти руки і продемонструвати порожню кобуру, як ти розумієш, то чистісінький понт. Злодюга в законі мене б одразу розкусив. А цей мужиком був - мужиком і під розстріл піде.

Іду до склепу, дивлюсь: ствол мені просто в груди націлений, падати ніколи буде. Хіба що - з діркою в серці. Ще кілька кроків зробив, відчуваю: від спини пара йде. Дурна така думка майнула: ану, мій «стєчкін» заіржавіє? Коли я його востаннє змащував?

А ось і наш, єдиний, коханий і неповторний. Стоїть, розчепірившись, палець на гачку, а погляд такий, що краще навіть уві сні не бачити. Я вже впритул підійшов, грудьми на ствол наїхав… хлопці потім жартували: від тебе, Сирота, пара йшла, як від коня. А я їм: у вас би на моєму місці не лише запарувало б, а й закапало. Сльози маю на увазі, а не те, що ви подумали!

Що далі? Далі я лагідніше, аніж мій Старий у скрутні моменти, кажу:

- Ану, дай-но сюди цю залізяку, хлопче, бо ще бабахне.

Беру делікатненько двома пальцями за ствол, відвожу його вбік і без ґвалту тягну на себе. А слідом за карабіном і «тричі вбивцю Радянського Союзу» витягаю зі склепу на світ Божий.

Карабін, звичайно, без затвору. Він його, коли від чекістів тікав, на ходу пересмикнув, затвор разом із гільзою й вилетів. Я ж казав, що є у цієї моделі така дурна особливість. Ми той затвор потім з собакою знайшли, у купі листя. А йому шукати було ніколи, бо чекісти вже оговталися і стрілянину здійняли. От і вийшло -