Валерій Павлович Лапікура - Наступна станція - смерть

- А дітей?

- Про що ви питаєте? Звичайно ж українцями. Їм же тут жити…

Олекса Сирота:

Мотив і цього вбивства, і попередніх почав чітко вимальовуватися. Як і причини раптової перекваліфікації передовика виробництва в нічні сторожі. На даний історичний момент залишалося встановити головне: де він зачаївся? Бо одна справа брати його голого-беззбройного на порозі «об’єкту типу сортир», а зовсім інша - коли він загнаний, як звір, у руках армійський карабін, а кишені напхані набоями. Доки ми зі своїми пукавками на дистанцію пострілу підійдемо, він нас здаля на друшляк подірявить. А ми навіть не збагнемо, звідки вогонь ведеться.

Врятував нас усіх чоловік двірнички, одноногий каліка на костурах:

- Вона йому, хлопці, навіть виспатися не давала. Все пиляє, пиляє, пиляє… То він спочатку терпів, а потім, як вона заверещить, за шапку - і з дому. Піду, каже, Степановичу, відпочину.

- Сто грам з горя випити, чи як?

- Та ні, що ви! Він же все до копійки - на дітей. Просто відпочити, виспатися. Бо як не тікав з дому, то вона до середини ночі верещала.

- А де ховався? У когось зі знайомих?

- Еге, я спершу теж так думав. А потім якось запитав, а він: є, каже, одне місце, де тебе ніхто не смикає і голову не дурить. Цвинтар.

- То він що - на цвинтарі спав?

- Ну так. На цвинтарі. А що? Влітку там добре, тепло, хулігани не лазять, міліція - і та десятою дорогою обходить.

- Степановичу, не тягніть кота за хвіст, скажіть швиденько, на якому кладовищі отой затраханий жінкою бідолаха пересип влаштовував?

- Звиняйте, а ще міліція. Не на Байкове ж він бігав! А на наше, Куренівське. Там, щоправда, ніяких «членів» не ховають, але воно, либонь, чи не найстаріше в Києві. Ні, ну його років зо двадцять, як закрили і тепер там… як це його… слово забув… ну, підзакопують вроді. А так - тиша, благодать, пташечки співають. Якби не мої костури, я би теж туди з чекушкою додибував.

Перш, ніж ми «додибали» до місця вічного спочинку куренівських аборигенів, якийсь нечистий приніс двох чекістів з чистими руками, гарячим серцем і пістолетами під пахвою. Їм чомусь видався підозрілим хлоп років тридцяти, котрий спокійненько йшов вздовж вулиці, тримаючи на плечі кілька загорнутих у мішковину саджанців. Звичайна людина подумала б - чи не запізно висаджувати? Але ж ці онуки «залізного Фелікса» звикли саджати у будь-яку пору року, тому лише поцікавилися:

- Перепрошуємо, але що це у вас?

- Груша. Дичка.

- І куди це ви її?…

- Тещі на могилку.

- Ги-ги! Що ж ви на «бере зимова Мічуріна» не спромоглися?

- Не заслужила.

- А глянути можна? На всяк випадок.

Чолов’яга сказав: а чого ж… І відразу зацідив згортком в голову спочатку одному кадебісту і тут же другому. Обидва збагнули, що в мішковину загорнуто не тільки саджанці за мить до того, як втратити свідомість. Але, згідно з заповітом Ф. Е. Дзержинського, до чека набирали людей не просто з холодною, а й з міцною головою. Мається на увазі саме череп. Тому від удару, який спровадив би в глибокий нокаут навіть колгоспного бугая, андроповці лише захиталися і на хвилину втратили орієнтацію в просторі. Та цього було досить, аби «зять» відбіг на безпечну відстань. Чекісти вихопили таки персональну зброю і здійняли стрілянину, як у сорок п’ятому під Рейхстагом. Слава Богу, що ми були неподалік. Щоправда, перспектива одержати кулю з карабіну майже впритул дещо охолодили наш запал, а тому ніхто не став зображати з себе Олександра Матросова.

Ми культурно полягали на асфальт, але встигли відслідкувати, куди побіг отой «мічурінець». Тому Куренівське кладовище було оточене вже через п’ятнадцять хвилин.

Ну загнали, ну оточили. Але він нас і тут перехитрував. Заскочив у старий склеп і зайняв класичну кругову оборону. Позиція - маршал Жуков краще не вигадав би. Він на горбочку, а ми у нього, можна сказати, на долоні. Або, як інтелігентно висловлювався мій армійський старшина Тарас Васильович Головко, як та воша на барабані. Це точніше. Залягли ми за надгробками, носами землю риємо, а наші начальники через мегафон пропонують «майстру золоті руки» почесну капітуляцію. Зараз! Встане і вийде з піднятими руками під «вищу міру» за три вбивства.

Було це… стривай, зараз порахую. Від прокурорші дали йому три роки, строк пішов з моменту арешту. Скрутили ми його на початку червня, відсидів він півтора року… ну, доки оформили дострокове звільнення… правильно, останні дні листопада. Якраз перший сніжок випав. І приморозило. А ми лежимо, як у серпні на Трухановому острові. В голові у мене суцільна дурня крутиться. Чомусь пригадалось, як свого часу мені Старий розповідав, що вхідний отвір від кулі з цього карабіну такий собі невеличкий - чи то сім-шістдесят два, чи то дев’ять міліметрів. А от на виході, як у груди вдарить, то половина ребер вилітає. Уявив собі мої закривавлені ребра, розкидані поміж старими надгробками - і засумував. А оборонець склепу продовжує відповідний настрій створювати: кричить аби ми не підходили і з карабіна на всі боки прицілюється. Ще годинку полежали, і що характерно - плоть охолоджується, а мізки навпаки, гріються.