Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

— Ти моя мрія, Бориславо...

— Ти теж схожий на казку...

— Я боюся тебе втратити...

— Ну, чесно кажучи, ти ще мною не заволодів... — хитро зіщулила очі Борислава і несподівано для себе поцілувала Пилипа. — А що, є загроза?..

— Є. Зважаючи на деякі нюанси...

— Впораємось. Знаєш, скільки я вже тих нюансів на світі білому приборкала?..

— У тому-то й справа, що вони із світу... небілого...

Стійка на декілька секунд замислилась. Її високим мудрим чолом зморшками пробігли хвилі сумнівів.

— Якщо ми захочемо, ми переборемо всі нюанси, — сказала впевнено Стійка. — Головне — пережити завтрашній день.

— А який завтра день?

— Святого Юрія. День звільнення... Від минулого... — уточнила Борислава.

Робота не повзла, як завжди, в монотонних вичитуваннях підлеглих, а кипіла. Стійка ні до кого не прискіпувалась і вже після обіду зауважила, що люди, коли їм не заважати безглуздим контролем, роблять більше, ніж від них очікуєш... Аж образливо стало деканові, що ледарі і прогульники виправилися самі, без її, так би мовити, прямого командного втручання...

А після обіду Бориславу Болеславівну знудило. Вона трохи постирчала за комп'ютером, а потім вивергнула із себе купу слизу з плямами кави прямо у смітничку під столом. Вона так затято блювала, що аж забігла секретарка Ксеня.

— Що з вами? — витріщила вона очі на начальницю, яка звивалася, як змія, що хоче скинути з себе ненависну стару шкуру, а не може... «Правду Безрукий казав...» — подумала секретарка.

— Не з-знаю... — прохарчала Стійка. — Мені зле... Наче хто душить...

— А що ви їли?

— К-каву...

— І все?

— Так... — На додачу Борислава Болеславівна ще й почала гикати.

Ксеня сплеснула долоньками об свої звабливі сідниці, бо нарешті її осінило.

— Вас зурочили! — зраділа вона своєму діагнозу.

Стійка підняла на дівчину мокрі від сліз повіки.

— Чому?..

— Бо ви всміхалися!.. — Від збудження Ксеня аж прикусила язика. — Тобто були сьогодні дуже симпатичні.

Борислава Болеславівна втиснула руки в живота, зігнулася в три погибелі, уперлася чолом об кришку стола і корчилася від болю.

— Зроби щось... — простогнала до дівчини.

— «Швидку»?..

— Ні...

— Тоді я вам зніму вроки. На сірники.

— Давай... — «Дожилася, — думала Стійка. — Все життя стирчати опудалом, а тепер люди нормальною не сприймають. Витріщаються, як на болячку».

Сірники наче гасилися не об воду, а об серце Борислави... Їй страшно пекло в грудях. А на останньому сірнику Стійка втратила свідомість...

Ксеня вилетіла з кабінету, як куля, викликала «швидку»... Забігла на кафедру, крикнула:

— Бориславі Болеславівні зле!.. — Але всі на те лише єхидно посміхнулись. Не люди, а перевчені сухарі!..

— Нині не перше квітня, дівчино! — пожартував хтось — Зроби їй чаю...

— З отрутою... — наспіла порада.

Секретарка забігла в кабінет декана, пересвідчилась, що Стійка, хоча й з перебоями, але дихає, не без задоволення поплескала любу начальницю по щоках, набрала повен рот води, виплеснула на неї і помчала на вулицю зустрічати лікарів...

«Швидка» з'явилася — не забарилася... Ксеня, піднімаючись сходами, торохтіла повільному, із задишкою, і спокійному, як удав, лікареві, що пані Борислава ні з того ні з сього, при неймовірно гарному настрої втратила памороки...

— Розберемося, — мовив чоловік, милуючись ногами секретарки, наче був не лікар, а якийсь слідчий з особливо важливих справ.

Проте розбиратися не було з ким, бо Борислава Болеславівна — зникла...

— Знаєте, що за такі жарти буває?.. — напустивши на себе суворість, милувався розгубленістю дівчини лікар.

Ксеня розплакалась.

— Чесне слово, вона тут була!

— Ще скажіть, що її привид украв.

— Не знаю...

Сердобольний ескулап обняв заплакану Ксеню і почав утішати, гладив по шиї, по плечах, аж очі завертав.

— Гаразд. Добре, що отямилась ваша Борис...

— Борислава Болеславівна...

— Так і запишемо. А ви, коли що, — лікар вручив Ксені візитку, — дзвоніть...

— Дякую. Ліпше не треба. Вже подзвонила на свою голову... — Дівчина спромоглася на кволу усмішку і швиденько відправила «швидку» геть... Бо кожна секунда перебування її тут — це зайві кпини на адресу секретарки... «От Змія! Отак підставити!..» — Ксеня зачинилася від запитань у приймальні і сиділа там, як миша, ще довго після закінчення робочого дня...

А Борислава Болеславівна, розплющивши очі і зачувши, як Ксеня кричить у трубку «Алло, “швидка”!..», відчула, що їй раптово полегшало. Бо ще їй перед завтрашнім днем бракувало опинитися