Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

— Що ви тепер будете робити? — запитав Борис.

— Чекати завтрашнього дня... — відповів утомлений Лев. — Як Божої милості.

— Такий якийсь завислий момент настав, що я навіть не можу порадити вам своє улюблене — діяти...

— Розумію...

Підійшла Люба. Притулилася до Лева, як маленька дівчинка, що шукає поради в батька. Так само притулялася до нього Марі, і від раптового спогаду серце Безрукого обливалося кров'ю.

— Може, ми залишимося з вами? — запропонувало дівча. — Я зготую попоїсти... Потім разом досидимо до завтра... А там... — Люба недоговорила.

— Дякую, ангелятко, — розчулився Лев. — Але мені треба побути самому. Подумати... Завтра вранці зустрінемось на проспекті, як домовлялися.

— А Марі з Ганнусею?.. — Юне чудо з ботанічного саду Борис Мудрагель зовсім не був схожий на себе — завжди усміхненого, оптимістичного... А якщо навіть і схвильованого, то дієвого, без нотки сумніву у перемозі... Тепер Борис виглядав розбитим... Як людина, яка відчуває, що прожила життя, що скоро — фініш, а так і не досягла омріяного...

— Будемо сподіватися, що після завтрашнього дня, чим би він для нас не закінчився, Марі з Ганнусею їм будуть не потрібні. І вірю, що з ними все гаразд... Бо інакше я за себе не ручаюсь...

— Ви думаєте, що викрадення пов'язане із завтрашнім днем?

— Іншого пояснення не знаходжу.

— Тоді мусить бути в цьому якийсь смисл... — міркувала Люба.

— Щоб паралізувати Лева Львовича... — Борис звернувся до Безрукого: — Виходить, ви докопались до чогось, що їм загрожує... Або ви на підступах до розгадки таємниці... І цим викраденням вони не дали вам довершити справу, просто вкрали дорогоцінний час, відволікли від розгадки...

— Можливо... — погодився Безрукий.

— Або їм на заваді Марі чи Ганнуся... — припустила дівчина.

— Краще вже Борисів варіант, — вирішив Лев. — До речі, друже, а що ти мені нині казав про погані новини?

Юнак вагався, чи казати. Не хотів добивати друга. Але Левів пронизливий погляд змусив.

— Голубів немає на проспекті Свободи. Жодного!

— Чому?

— Не маю поняття... — розвів руками Борис.

— Погано... — Лев глянув на Любу, як на спасіння. Але дівчина теж безпомічно звела плечі. — Будемо сподіватися, що завтра прилетять... Може, їх хто злякав?

— А якщо не прилетять? — запитала Люба.

Безрукий вичавив мляву посмішку.

— До тебе не прилетять?.. Припини, красуне!.. Такого не може бути. — Люба лише встигла поворушити губами, та вимовити хоча б звук Лев їй не дав. — Якщо ти хочеш запитати «чому?», я тобі відповім. — Дівчина закивала. — Тому що просто не може бути!.. Крапка.

Вундеркінд поплескав Лева по плечу. Ніби погладив. Підбадьорення не вийшло, радше співчуття.

— Гаразд, Леве Львовичу, ми йдемо! З Ганнусею і Марі буде все добре... Я відчуваю...

— І я... — запевнила Люба розчуленим голоском, в якому бриніли сльози.

— Я вам вірю. — Безрукий провів своїх юних друзів до дверей. Там на них уже чатувала пані Стефа.

І тут Безрукого замуляла думка.

— А де ви сьогодні були? — витріщився на стару Лев.

— Ти що — Господь Бог, щоб я тобі сповідалася? — відрубала пані Стефа і зникла в своїй квартирі. Дуже вже підозрілим їй здався сусід. У неї навіть промайнула думка викликати міліцію. Але відразу й зникла. Пані Стефа згадала, як минулого разу за хибний виклик її ледь саму не зачинили...

«Якщо стара знову вляпалась у якусь чортівню з подачками, я не здивуюсь», — подумав Безрукий і втупився у вікно...

Борислава Болеславівна спала, як дитя після купелі. Прокинулася свіженькою, наче скинула з себе кілька десятків років... З кухні доносився запах кави... Встала, потягнулась задоволено, як травнева кітка, одягла халат і попливла на запах блаженства... Пилип сидів за столом, теж ніби помолоділий і задоволений, як слон...

Її чекало паруюче горнятко... І не просто горнятко запашної кави, а кави, зготованої для неї — чоловіком!.. О, яка то насолода бути потрібною!.. У цю мить Борислава ладна була віддати себе всю разом з душею цьому уважному чоловікові!..

— Тобі, кохана... — показав на каву Пилип.

«Кохана?!» — Борислава аж завернула очі від цих чудодійних слів.

— Дякую...

Двоє вмиротворених людей промовчали цілий ранок — боялися сполохати щастя. Глипнувши на годинник, що невідь-нащо штовхав свою стрілку вперед, Борислава хоч-не-хоч мусила заговорити.

— Мені треба йти на роботу... — наче відпрошувалась у Пилипа. — У мене там дисципліна і порядок... Навіщось...

— Тоді до вечора... — Чоловік теж зазбирався. — Можна мені ще прийти?..

— Гадаю, що