Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

в лікарні!.. Ні, краще вже втекти звідси, аніж мізкувати потім, як втекти з лікарні... Не виключено, що їй понатикають голок з баночками і підключать до якихось дротиків... А тоді мізкуй, як хочеш!..

Стійка, як змія, пошурхотіла коридорами до аварійного виходу, мовчки проминула здивованих і переляканих сторожа та прибиральницю, які влаштували собі тут прихований пікнік, і висунулась на вулицю... Досвідчений таксист, навчений підбирати втікачів з «чорного ходу», хвацько відчалив від тротуару і сам запропонував послуги. Борислава їх прийняла. Бо в голові пульсувало одне: «Додому!.. Додому, до рідної Зої!..»

Вечір добирався до квартири Стійкої повільно, наче не їв... Жінка позирала на годинник і чекала Пилипа. Кидалась до дверей на кожен шурхіт... А Пилип усе не приходив... Тоді вона не витримала і набрала його.

— Коханий, привіт!.. — Вона вирішила брати ніжністю, без офіціозу.

— Привіт... — вистогнав коханий.

— Я жду... Ти прийдеш?

— Ні...

— Чому?

— Не можу... Мені зле... Мене всього вивертає... Певно, шлунок...

— У мене було те ж саме.

— Вибач...

— Та нічого... Як тобі стане ліпше, то...

— Не стане, Бориславо... До завтра не стане...

— На що ти натякаєш?

— На дурну долю...

— У тебе гарячка? — запитала Борислава, прикушуючи язика. Їй раптом здалося, що Пилип здогадався, що в ній сидить привид... І натякає, що він слабує через неї. Тому інстинктивно почала шукати виправдання на закиди ще вчора такого коханого чоловіка.

— Можливо...

— Тоді до завтра.

— Дай Бог... Якщо дотягну...

— Дотягнеш, коханий, — запевнила Борислава і розридалася на весь будинок. За що їй така кара, за що? А щастя вже було так близенько, поруч, у самому ліжку!..

42

Ніч звалилася на Левову голову з повним міхом страхів. Він механічно бродив квартирою, заглядав у кожен закуток, наче шукав там свою долю, а очі були деінде. Очі вишукували спотворене майбутнє, якого жахався... Воно було темним, смердючим і гидким... Скільки не переконував себе, що все буде добре, потрібно тільки дочекатися маленького кволого завтра, яке обов'язково настане і поставить усе на свої місця, — душа не вірила... Таж повір, рідненька, це простіше простого!.. Бо час усе одно йде!.. Навіть якщо він повзе... Дочекався ж він за своїх тридцять п'ять років уже майже тринадцяти тисяч «завтра», мусить дотягнути і до «завтра», яке в календарі має єдину і неповторну назву: «6 травня 2015 року»... Мусить!..

Така темінь була на душі, що Лев увімкнув усе світло, яке було в хаті. Включно з ліхтариками й іграшковим світильником донечки... Не допомагало... Бо без Ганнусі і Марі все штучне світло — найтемніший морок... Безрукому раптом відкрився смисл його життя. Це — Ганнуся і Марі!.. Все!.. Без них — немає і його...

Ні, він не буде носитися по квартирі, як привид, він зараз же вирушить по них!.. Негайно!.. Рвонув на себе двері і застиг. Перед Левом з палицею в руці, наче смерть із косою, стояла маленька пані Стефа, а здавалася непорушною скелею.

— Назад!.. — скомандувала, та так владно, що Лев наче приклеївся до порога. Не міг зрушити з місця: ні вперед, ні назад, ні будь-куди... — Я запитала в Бога поради, — бабця світилася вірою, — відкрила навмання Біблію і ткнула пальцем. Господь просив тобі передати: «Отож не журіться про завтрашній день, бо завтра само за себе поклопочеться. Кожний день має досить своєї турботи!»... Так що — назад!..

І Лев послухався. Покірно обернувся і посунув у квартиру. Бо дійсно: що він проти ночі зможе зробити?..

Ліг на застелене ліжко не роздягаючись. Втупився у настінний годинник. Пильнував стрілку. Враз йому здалося, що годинник зупинився. Скочив, підбіг, приклав вухо — цокає. Знову ліг... Думав над словами із Святого Письма, які вустами пані Стефи звелів передати йому Господь... Трохи полегшало... Але час і надалі вперто повз, стікаючи кров'ю, як смертельно поранений звір із здобиччю в зубах до своїх маленьких голодних звіренят... Бо зупинитися не мав права... І на тому йому величезна дяка... Може, врятує...

Коли до ночі вже почали засилати сватів треті півні, вибухнув забутим теленьканням хатній телефон. У Лева закалатало серце голосніше, ніж те застуджене старече харчання... Він зняв слухавку.

— Алло, — сказав не своїм голосом.

— Безрукий, ти?

— Я.

— А чому на твій мобільний якийсь ідіот відповідає?.. Розказує про парад планет над сміттєзвалищем, прихід месії, кінець світу... Я вже думав, що ти здурів по десятому колу... Ти сам, Безрукий?..

— Кажи, що хочеш, Яремо?..

— Треба серйозно поговорити...

— Я сплю...

— Не мели дурниць, у тебе вся квартира світиться.

— Ти де?

— Під твоїми вікнами, де ж іще... Вийди...

Лев кинув прив'язану слухавку, встав, виглянув у вікно. Знизу, з-під вуличного ліхтаря йому помахав рукою Лавник.