Іванна Боразан - Ігри долі

— Я люблю її! Її люблю! Чуєш, її!

— Так, чого ж ти ще тут. Біжи до неї. Скажи їй про своє кохання.

І Марії здалося, що ніколи кращої поради вона не давала.

Андрій бігцем дістався Анниної кімнати, відчинив двері, а там нікого немає. Пройшовся по будинку, але ніде не міг її знайти. Паніка охопила його. Куди вона могла подітися? Коли вийшов у сад, то побачив її силует. Якось міфічно вона дивилася на лоні повного місяця. Розпущене волосся лягло вільною хвилею на плечі. Біла довга сукня віддавала синєвою, а легенький туман, освічений місяцем, кружляв навколо силуету дівчини. Здавалося, наче вона стоїть на хмаринці. Він підійшов ближче. Вона не обернулася. Підійшов ще ближче. Знову ніякої реакції. Уже підійшов у притул і глянув на неї. Аня стояла не рухаючись. Голова її була піднята високо. Вона дивилася у зоряне небо. Андрій не знав, як до неї приступити, вона здавалася йому якоюсь далекою.

Довго вагатися йому не прийшлося. Аня сама на нього глянула. У цьому погляді було стільки болю, який Андрій хотів заглушити. Але з не відомих йому причин не міг вимовити ні слова.

— Я все знаю. … Я бачила фотокартку, — сказала Аня і опустила голову.

Андрій мовчав. Йому потрібно стільки їй розказати, але чомусь не знаходилося потрібних слів.

— Мовчиш! — дорікнула йому вона.

І збиралася іти геть, але Андрій ухопив її за руку й потягнув до себе. Обняв її міцно. Аня пручалася, що мала сил, а коли втомилася, віддалася на милість підкорювачу.

Відчувши, що Аня притихла, Андрій відтягнув її від себе і, дивлячись їй в очі,сказав:

— Як ти могла сумніватися в моїх почуттях?

Аня опустила очі, а потім, набравшись мужності, знову їх підвела.

— Я її бачила, — промовила вона.

— Знаю! Знаю! — наче в лихоманці повторював Андрій. — Знаю ви схожі, але це тут ні при чому.

— Як ти можеш стільки брехати? І так вміло, що я дурна й повірила.

— Я не брехав тобі про почуття. Так, спочату мене бентежила ваша схожість, але не тепер. Зараз я знаю й відчуваю, що ви хоч і зовнішньо схожі, та зовсім різні. Олена… Вона така… занадто добра… Була… вірила в усе найкраще в людині. Зовсім була не пристосованою до цього жорстокого світу. Її завжди потрібно було оберігати. Ніколи б вона без мого дозволу нічого не зробила… Ти також добра і чуйна людина. Також, на жаль, не пристосована до цього світу. Але в тобі чується вогонь. Внутрішній стержень, який не дає тобі зламатися, сила характеру, який ти ще в собі не відкрила. А твої ще по-дитячому невинні погляди, бачення речей… Таке просто неможливо не полюбити.

Аня слухала і плакала.

— Ти її ще й досі кохаєш? — запитала вона.

Андрій такого запитання не чекав. Зібрався з думками і відповів:

— Мабуть, я завжди її любитиму. Вона подарувала мені двох чарівних дітей, але доля розпорядилася по-інакшому. Їх уж не повернути. З ними я прожив найщасливіші миті свого життя…. Я знаю: тобі боляче це чути, але я чесний із тобою і хочу, щоб ти це знала.

— Я вдячна тобі за правду… Я все зрозуміла, — тремтячим голосом сказала Аня. — А тепер відпусти мене. І хотіла звільнитися з його обіймів.

— Ні! — твердо сказав Андрій. — Спочатку ти все дослухаєш до кінця! З ними я прожив найщасливіші миті, а з тобою буди жити. Я кохаю тебе! Чуєш, тебе! Люблю твою посмішку! Твій ніжний погляд! Тебе всю! Тебе і тільки тебе! Ти моє теперішнє і майбутнє!.

Сказавши це, Андрій осипав поцілунками обличчя дівчини. На смак воно було солонувате від сліз. Аня спочатку пручалася. Вона хотіла йому вірити та не могла. Відчуття ревності не давало спокою. Але Андрій був переконливим. Як можна не повірити його словам. Він розумів, що з самого початку поступив з нею не правильно і тепер потрібно загладжувати свою провиную. Не перестаючи цілувати дівчину, він повторював слова кохання. Крізь біль і сльози Аня також промовила такі бажані для нього слова:

— Я також тебе кохаю!

Андрій жадібно впився губами в губи Ані. Їхній поцілунок був пристрасний, всепоглинаючий, спалюючий душу і тіло, але їм обом хотілося більшого. Андрій припав губами до її шиї й опускався все нижче і нижче, доки не натрапив на жорсткість тканини сукні. Подивився в обличчя дівчини для того, щоб переконатися, що вона готова позбутися перепони. І те, що він побачив, дуже йому сподобалося. Закриті очі і привідкриті губи говорили, що їй подобається те, що він робить. Аня привідкрила повіки. Легенька пелена бажання окутала її очі. А потім здивування: чому він зупинився. Це трохи розсмішило Андрія. Аня виглядала, як мала дитина, якій дали скуштувати цукерку, але не дозволили її з’їсти до кінця.

Андрій нічого не пояснював, тільки знову припав губами до її губ. Вона повинна зрозуміти. І вона зрозуміла. Обхопила голову Андрія і вчепилася пальцями за волосся. «Ну і хватка», — сміючись про себе, подумав Андрій. Але насправді йому було не до сміху. Все його тіло охопив вогонь бажання. Він так боявся не стримати його, тим самим, причинивши біль Анні. Він знав, що вона уже не цнотлива, але зараз для неї все одно, що перший раз. Вона нічого не пам’ятає, а отже, і це також.

Невідривно цілуючи її, він розстібав сукню. Аня відчула це і також тремтячими пальцями розстібала гудзки сорочки.

Плаття опинилося внизу. Залишилася тільки білизна. Марія, ніби знаючи, що це знадобиться накупила їй багато вишуканої білизни. Але сьогодні перший раз буде знімати її не вона.

Сорочка зробилася білою плямлю на темній землі. Звільнившись від неї, Андрій міцно обняв Анну. Руки невпинно пестили її тіло, а губи зводили з розуму.