Іванна Боразан - Ігри долі

яка невідривно дивилася вдаль, де інші Галактики, інші світи. Але так здається тільки з першого погляду. Якщо уважно придивитися уважніше до неї, то можна побачити, що їх тривожать куди більше земні переживання. Блідість обличчя і задумливий погляд, у якому читався біль, говорили, що її гризуть душевні муки. Так і є. Сьогодні вона наткнулася випадково на фотографію сім’ї Андрія. Спочатку це нічого не викликало, хіба що, може, легенький заздрісний відклик у серці. Усміхнені обличчя дітей і їх батьків. Все кричало, навіть з фотографії, що вони щасливі. Аня поступово переходила з обличчя на обличчя. Андрій… Молодий, привабливий брюнет з веселими і щаслививми голубими очима. Діти. Дівчинка, яка сидить на колінах у татка. Марія, якось казала, що назвали її на честь неї — Марічка. Та й схожі вони, як дві краплі води, навіть маленькій Марічці притаманний цей погляд доброти і щирості, що й Марії. Хлопчик… Маленьке кучеряве янголятко. Так його можна описати. Якщо його молодшій сестрі притаманний зовсім дорослий всезнаючий погляд, то для нього зовсім невинний і по-дитячиму щирий. Маленькі кудрі темно-русого кольору у кручених завиточках лягли у різні сторони, говорячи, що їм наплювати на те, що так не правильно. А пухкенькі щічки і ямочки на них робили його схожими на ангелочка, якого так часто зображують на картинах художники. Піднявши погляд вище, вона побачила її. Вона сиділа, притуливши до себе сина. Ті самі ніжно- голубі невинні очі, що й у хлопчика, такі ж русі кучерики, але вже акуратно причесані і сформовані косу. Такі ж ямочки на щоках. Аня ніяк не могла відвести погляду від Олени. Щось притягуюче й одночасно відштовхуюче було у цьому образі. Щось близьке й далеке. Довго дивлячись Аня зрозуміла. Вона схожа на неї. Той самий овал обличчя. Довге темне волосся. Навіть колір очей схожий. Риси обличчя майже ідентичні, за винятком лише відсутності ямочок на щоках. Якщо їх помістити поряд одна з одною, ніхто б не помилився, назвавши їх сестрами. Але таке фізично неможливо, дивлячись на різницю у віці і географічну відстань між ними. Це не що інше, як злий жарт долі. І треба було їм так покохати одного й того самого чоловіка.

Аня поставила фотокартку назад у шухляду і попрямувала до себе в кімнату. Її душу й серце розривали сумніви. Невже Андрій любить її через те, що вона схожа на його покійну дружину. І чи взагалі любить. Можливо, цілуючи її, він бачить перед собою Олену. Гіркі сльози болю й відчаю ринули з її очей. «Чому ж так несправедливо доля карає мене», — думала вона. У цьому житті її більше нічого не тримає. Вона втратила все. Спочатку себе, а тепер і коханого.

Сльози виплакані. Порожнеча всередині. Нема ніякого болю, лише ця нестерпна порожнеча….

Марія покликала вечеряти. Як швидко час промайнув. Андрій уже повернувся з роботи. А їй так не хочеться нікого бачити, тим більше їсти. «Вдати, що хвора. Ні, вони ще більше дратуватимуть мене своєю увагою», — роздумувала вона.

Встала з ліжка, вмила обличчя, переодягнулася і спустилася вниз. Андрій з Марією уже були на кухні. Андрій сидів за столом, Марія стояла біля плити. Аня сіла не поруч свого коханого, а навпроти нього. Присутні побачили переміну, але не подали виду. Бачили вони і зовнішні переміни дівчини: блідість її обличчя, червоні втомлені очі, невеселий погляд. На Андрія вона й не глянула, хоча перед тим не могла відвести від нього очей. «Щось тут не так», — думали домочадці.

Марія розлила суп по тарілках. Роздала кожному і всілася сама. Але ніхто навіть не скуштував. Всі сиділи мовчки, дивлячись на свою тарілку. Марія хотіла показати приклад, взяла ложку і стала їсти. Але її прикладу не послухався ні Андрій, ні Аня. Він не міг збагнути, що трапилося з його коханою Анною. Яка причина змусила її так змінитися? Чи не він сам? Але що такого зробив? Невже вона ображається на те, що не зайшов з нею привітатися. Так, він заходив, тільки думав, що Аня спить і не хотів турбувати.

Тут Аня не втерпіла і встала із-за столу.

— Мені потрібно побути наодинці, — скзала вона і вийшла з кімнати.

Андрій поспішив за нею. Марія схопила його за руку і промовила:

— Не треба. Хай побуде наодинцці зі своїми думками.

— Але що з нею таке? Все ж було чудово!

Марія стиснула плечима. Вони знову сіли за стіл.

— Я давно хотіла тебе запитати, — порушила тишу Марія, — Ти любиш Аню? Але відповідай чесно!

Андрій здивовано подивився на сестру.

— Що за нісенітниці ти верзеш? Звісно, що я її люблю! — гарячкувато відповів Андрій. — Які можуть бути сумніви. Ти ж знаєш, що я слів на вітер не кидаю.

— Вибач, я не так запитала: ти любиш Аню чи її схожість з Оленою?

Аж тут Андрія осінило.

— Що ти їй наговорила?! — кричав Андрій до сестри.

Марія спокійно відповіла:

— Нічого. Ти ж знаєш, що я ніколи не зроблю тобі погане. Мабуть, сама засумнівалася у щирості твоїх почуттів. Вона не дурна і все прекрасно розуміє сама.

— Я й не знав, що ти можеш бути такою жорстокою, — говорив Андрій, а в його голосі чувся біль.

— Правда завжди жорстока… Ти багато чого робив неправильно. Я завжди тобі прощала все. Навіть те, що ти зробив зі Стасом і Денисом.

Від подиву у Андрія округлилися очі. Він схопився з крісла і обернувся спиною до сестри. «Так значить весь цей час вона знала. Знала і не переставала любити», — думав він.

Марія ж продовжила розмову:

— Але закрити очі на те, як ти егоїстично використовуєш почуття іншої людини, я не можу. Я все прекрасно розумію, ти дуже сильно кохав Олену, але уже потрібно змиритися з тим, що її немає. Не каліч життя ні собі, ні іншим.

Андрій став на коліна