Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

а другу, на коліщатках, волочив за собою. З ним була жінка й дівчинка років п’яти-шести. Я подумала, що він проводжає якихось родичок.

— А ти сама що там робила?

— Зустрічала двоюрідну сестру. Вона поверталася з Берліна.

— Як виглядала та жінка?

— Я бачила її зі спини. Русява, дуже щупла, чисто вішалка, дуже коротко підцигикана… Сіра спідничина до литок, голубий светрик.

— Молода? Стара?

— Схоже, нашого віку… Ноги затовсті для її фігури, набряклі, босоніжки «сабо»… Вела за руку дівчинку — чорняву, вертку, з червоним рюкзачком. Та горнулася до неї, всміхалася їй. А Сашко, як мені здалося, підганяв їх.

— Куди вони летіли?

— Не знаю. Оголосили посадку на Москву, а слідом — на Сочі. Я хотіла поглянути, куди саме вони попрямують, але об’явилася моя сестра з чималим багажем… Думаю, що вони летіли в Сочі, бо хоча й квапилися на посадку, але не бігцем.

— Чому ж ти мовчала, подруго?!

— Не хотіла вбивати між вами клин. Думала: погуляє чоловік і повернеться… А коли ти напалася на Олега, сказала слідчому… під чесне слово. Віко! Я весь рік з дня на день очікувала, що він об’явиться або потелефонує тобі!

— З того світу?

— Це не його могила! Не його!

Наступного дня випогодилося, але Вікторія не змогла піти на кладовище: нога, яку вона підвернула, почервоніла й розпухла. Вона міцно забинтувала її і весь день поплигувала на одній нозі від вікна до вікна, так, наче сподівалася, що Сашко (якщо живий) під’їде до будинку на таксі з коричневою валізою в руці або (якщо мертвий) оживе й придибає додому стежкою Білої Пані, щоб нарешті відкрити їй всю правду.

Тепер вона вже не була надміру впевнена в ньому і в глибині душі припускала, що той міг проміняти її на жінку, яка могла народити йому діток (чим більше, тим краще), бо якось чоловік уголос пожалкував, що з’явився на світ чоловіком, а не жінкою, й може «народжувати» лише будинки… Проте навідріз відмовлялася вірити, що він просто залишив її — «наймилішу, найріднішу», просто втік з іншою, не вибачившись, не попрощавшись… Подумала: «Якби він чесно признався, що кохає іншу, я без зайвих слів відірвала б його від серця і відпустила, — і розсміялася: — До іншої? Е, ні! Таких чоловіків, як Сашко, добром не відпускають! Мабуть, він хотів назавше розпрощатися з тією, іншою… Відпровадив її в аеропорт і збирався повернутися додому, до мене, а вона, вгадавши його намір, відмовилася летіти сама. Завимагала, щоб він відвіз її додому, і там убила? Це жахлива, але разом з тим вірогідна версія. Є, правда, один нюанс, який заперечує її: та жінка, з якою його бачила Тетяна, була, судячи з її слів, русявою, не вельми апетитною, одягненою абияк, а ця, що молилася біля могили, — білявою, елегантною, привабливою. Слабкий аргумент, бо за рік (з Сашковими грошима!) непоказна русявка могла змінитися до невпізнання».

«Розчісую косу, розчісую посічені пасма думок, напнуті струни нервів і мрію про ексгумацію, щоб плюнути тобі в обличчя, а її запроторити у в’язницю!»

Потелефонував Химич:

— Я не вірю, що це Сашкова могила, проте, якщо хочеш, можу завтра по обіді піти з тобою…

— Не квапся! — відрізала Вікторія і збрехнула: — Я добилася дозволу на ексгумацію і вже завтра знатиму, хто там насправді похований.

Вночі їй було страшно, й вона, вихиливши майже фужер горілки, дрімала при світлі і уявляла собі, як Сашко обіймає і цілує іншу жінку, як любиться з нею — і стогнала від ненависті до них і жалю до себе: «Від Нового року поводився як баба: то не можу («мабуть, перевтомився»), то не хочу («не знаю, чому»), проте і хотів, і міг, але з іншою! Бізнес продав за безцінь, щоб бути з нею, а я виглядала його, душу собі надривала. Дурна, дурна!»

Лише під ранок отверезіла і загнуздала свою лють («Ще невідомо, де він і що з ним»). Дочекалася дня й пішла на кладовище, щоб, перш ніж телефонувати слідчому, по літерці перебрати прізвище та ім’я небіжчика й сфотографувати загадкове поховання. Сягнула дуба й остовпіла: ні пам’ятника, ні огорожі, а замість могили — порожня яма. Висотує вологу з повітря. Чекає поживи…

«Може, мене?» — подумала Вікторія і зацьковано заобзиралася. Нікого… Лише іржаві, похилені хрести юрмляться під парасолями дерев, замшілі плити порозлягалися серед бур’янів, на пам’ятниках — в потрісканих, схожих на розбиті дзеркальця овалах — напівстерті, посліплені обличчя небіжчиків. Вітерець вужем переповзає з плити на плиту, стирає написи, спиває росу з молодої, соковитої трави. Граки в верховіттях дерев навперейми славлять господиню двору цього… А прямо, за ямою, гробівець, наче дзот під маскпокривалом з дикого винограду. Ідеальне місце для вбивства самотньої жінки, яка натрапила на слід злочину й дошукується правди.

Аж тепер, перед розритою могилою, Вікторія остаточно ввірувала, що ніякого «курйозу» не було, що Сашка таки вбили й «підселили» до доньки, а тепер, забоявшись ексгумації, викопали… Хто? Або білявка в чорному плащі, або Химич, якому вона вчора ляпнула про ексгумацію. А може, й продажний Карп подзвонив комусь, що вона домагається ексгумації. Кому? Вбивці чи вбивцям, на вимогу яких, за великий хабар, впродовж року він не так провадив, як гальмував слідство, і замість того, щоб одразу поїхати сюди, презирливо брязнув: «Ваш пам’ятник нікуди не втече!» Не виключено, що всі вони — лжесестра, лжедруг і лжеслідак — пов’язані між собою. А раз так, значить, і вона, людина, яка бачила могилу Сашка, — їхній спільний ворог, і вони зроблять усе, щоб вона не повернулася у світ живих, не вдарила на сполох, а впала, підкошена пострілом з-за гробівця, прямо в яму…

— Господи! — зойкнула Вікторія і позадкувала до дуба. Прихилилася тремтячою спиною до його твердого, надійного стовбура і вийняла з кишені мобільник. Кого прикликати, якщо не знаєш, хто друг, а хто ворог?

Набрала Тетяну. Долаючи страх, намагаючись перекричати граків, злобно викрешувала слово за словом, щоб той, хто зачаївся за гробівцем, також почув: