Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

— Дорогенька! Негайно потелефонуй своєму кнурові, щоб він відкликав кілера, бо я не лише сказала сусідам, що йду на кладовище, але й попередила, за що мене можуть там убити і де поховати!

Не чекаючи відповіді, вимкнула телефон («Нехай почухає свою викохану «ріпу», нехай пужне «чесного» чоловічка) й подумала: «Якби кілер уже був тут, то навряд чи дозволив би мені подзвонити. Стрельнув би, коли я почала набирати номер. Мабуть, він лише прямує сюди, бо ж ніхто, навіть Химич, не знав, що я прибіжу сюди так рано», — й покралася, ховаючись за дерева й надгробки, до стежки, гадкуючи, куди вбивці поділи труну з тілом Сашка: сховали в якийсь гробівець чи вивезли кудись за місто? Аж раптом… побачила неподалеку, поміж двох кущів шипшини… сіро-бурий надгробок з латунним хрестом… «Перенесли, падлюки!» Метнулася туди… І напоролася на сумний погляд молодої жінки…

«Якась Галина Соломченко… Та не якась, а Сашкова секретарка, котра звільнилася разом з ним і, начебто, подалася в Москву, до подруги! Померла… в серпні. Через три місяці після Сашка! Невже її також угробили, як свідка?… Може, й Артем не в Росії, а десь тут, під таким самим каменем?

То що ж це таке? Всіх повбивали і всім поставили однакові пам’ятники? Навіщо?»

Озирнулася. «Кого я запитую? Хто мені відповість у царстві мертвих? А в царстві живих? Хіба що Галина тітка, якщо не повернулася в село, до своїх утят…

А може, набрати Карпа? Ні! Спершу треба побалакати з тіткою. Раптом Галя жива, а це…так собі, фіктивний пам’ятник».

Вийшла на освітлену сонцем стежку й, почувши надривне голосіння «швидкої», полегшено зітхнула: «Навряд чи мене вбиватимуть удень, перед «храмом життя», в кожному вікні якого сіріє якесь обличчя».

Вийняла мобільник: викликала таксівку («До пологового. Під браму») й, ховаючи телефон, побачила перед собою… Білу Пані.

— Якщо не помиляюся… Вікторія? — промовила вона.

«Ні! Ні!» — хотіла вигукнути жінка, але язик примерз до піднебіння.

— Не впізнаєте мене? Майя Антонівна Сухорська. Головлікар пологового.

«Еге ж! Головлікар… — несподівано легко згодилася з нею Вікторія… і розреготалася: — Самамая… Антонівна?

— Що з вами? — сахнувшись її, роздратовано запитала та.

— Пішла ти в… — відштовхнувши її, просичала Вікторія і докинула таке слівце, що делікатний Сашко, напевно, перевернувся в труні.

«Ще й перепиняє мене… Забалакує до мене, скаліченої… «Пані»? Ха-ха! Хабарниця! Халтурниця! Кобиляча голова! Шкода, що Сашко не подав на неї в суд, не витурив з пологового, де всі боялися її дужче смерті. Це Химич нараяв її Сашкові: «Досвідчена, авторитетна, в Тані двічі пологи приймала…» Всі наші нещастя від Химича!» — подумала, сідаючи в таксівку, з роздратуванням і, водночас, з гордістю, що не змертвіла перед уособленням свого жаху, а турнула його назавжди зі своєї дороги… В яму, що зосталася позаду…

— А ви хто будете? — через двері запитала Галина тітка.

— Вікторія Решетняк. Я вже приходила до вас, розмовляла з вами.

— Про Галю?

— Так, так!

Стара відчинила і тут же злякано сахнулася її.

— Вийдіть! Христом Богом прошу, вийдіть.

— Чому ви мене проганяєте?

— Це не ви приходили! Інша жінка!

— Інша? Коли?

— Недавно. Наче, позавчора.

— А я була у вас рік тому! Одразу після від’їзду Галі в Москву. Пригадуєте?

Стара уважно розгледіла її.

— З собезу?

— З фірми, де працювала Галя.

— А-а-а, — невпевнено протягла стара. — З фірми також приходили. Але чоловіки. Забрали Галю, пообіцяли, що навідаються, і нітелень.

— Давно забрали?

— Одразу… Як з Москви повернулася. Нещасна, старіша за мене, — захлипала стара.

— А чому вони її… забрали?

— А ви хіба не знаєте? — зчудувалася бабця.

— Взагалі-то, знаю, — невпевнено відказала Вікторія й перекинула розмову на інше: — Ходила нині на кладовище і натрапила на її могилу…

— Ой, Господи мій! — заголосила стара. — Де ж вона, ласточка моя? Де те кладовище? Мабуть, далеко, що й не дістануся.

— Неблизько, але в межах міста. Я вас підвезу туди… Якщо розкажете, що з нею сталося в Москві, бо всяк балакає своє! Не знаю, кому й вірити.

— Справді підвезете? — недовірливо запитала бабуся.

— Справді!

— Тоді заходьте, — і запровадила Вікторія на кухню. — Може, чайку вип’єте?

— Вип’ю.

Стара ввімкнула електрочайник. Новий «Bosch».

— І пам’ятничок в Галочки є?

— Є.

— Слава тобі, Господи, бо я щоранку прокидаюся і думаю: «Закопали мою кровинку невідь де, та ще й притоптали».

— Хто притоптав?

— Ну, ті… З фірми, непевні якісь. На мафію схожі. Один здоровило, з черевом. Голова лиса, а вуса — світлі, густі, як помазки.

— Химич? — вихопилося у Вікторії.

— Може, й Химич. Він документ показував, але я не запам’ятала. А з ним ще двоє… Один у сірому і лицем сірий-сірий, як Шкопитенко.

— Хто-хто?

— Небіж сусідки. Він у якомусь хімічному інститут був інженером і воду посріблену попивав для здоров’я. І був до п’ятдесяти здоровим, а потім хоп — і нема його!

«Сірий» — це Рибальченко, — здогадалася Вікторія.

— А третій — чорнявий, широкобровий. Чисто Брєжнєв. Лише вуха відстовбурчені.

«Ломака», — здумала Вікторія і запитала пошепки:

— Живою забрали?

Бабуся також понизила голос:

— Мертвою. Вона о сьомій преставилася, а вони об’явилися перед восьмою, хоч я нікому не дзвонила. Плакала і молилася за її світлую душеньку. Поклали — маленьку, легеньку, як хрущ, на носилки, простинкою вкрили й понесли.

— Хто поніс?

— Сірий і броватий. А здоровило мені дві тисячі гривень дав, щоб за кватирю заплатила, й пообіцяв, що поставить Галоньці