Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дорогенька! Негайно потелефонуй своєму кнурові, щоб він відкликав кілера, бо я не лише сказала сусідам, що йду на кладовище, але й попередила, за що мене можуть там убити і де поховати!
Не чекаючи відповіді, вимкнула телефон («Нехай почухає свою викохану «ріпу», нехай пужне «чесного» чоловічка) й подумала: «Якби кілер уже був тут, то навряд чи дозволив би мені подзвонити. Стрельнув би, коли я почала набирати номер. Мабуть, він лише прямує сюди, бо ж ніхто, навіть Химич, не знав, що я прибіжу сюди так рано», — й покралася, ховаючись за дерева й надгробки, до стежки, гадкуючи, куди вбивці поділи труну з тілом Сашка: сховали в якийсь гробівець чи вивезли кудись за місто? Аж раптом… побачила неподалеку, поміж двох кущів шипшини… сіро-бурий надгробок з латунним хрестом… «Перенесли, падлюки!» Метнулася туди… І напоролася на сумний погляд молодої жінки…
«Якась Галина Соломченко… Та не якась, а Сашкова секретарка, котра звільнилася разом з ним і, начебто, подалася в Москву, до подруги! Померла… в серпні. Через три місяці після Сашка! Невже її також угробили, як свідка?… Може, й Артем не в Росії, а десь тут, під таким самим каменем?
То що ж це таке? Всіх повбивали і всім поставили однакові пам’ятники? Навіщо?»
Озирнулася. «Кого я запитую? Хто мені відповість у царстві мертвих? А в царстві живих? Хіба що Галина тітка, якщо не повернулася в село, до своїх утят…
А може, набрати Карпа? Ні! Спершу треба побалакати з тіткою. Раптом Галя жива, а це…так собі, фіктивний пам’ятник».
Вийшла на освітлену сонцем стежку й, почувши надривне голосіння «швидкої», полегшено зітхнула: «Навряд чи мене вбиватимуть удень, перед «храмом життя», в кожному вікні якого сіріє якесь обличчя».
Вийняла мобільник: викликала таксівку («До пологового. Під браму») й, ховаючи телефон, побачила перед собою… Білу Пані.
— Якщо не помиляюся… Вікторія? — промовила вона.
«Ні! Ні!» — хотіла вигукнути жінка, але язик примерз до піднебіння.
— Не впізнаєте мене? Майя Антонівна Сухорська. Головлікар пологового.
«Еге ж! Головлікар… — несподівано легко згодилася з нею Вікторія… і розреготалася: — Самамая… Антонівна?
— Що з вами? — сахнувшись її, роздратовано запитала та.
— Пішла ти в… — відштовхнувши її, просичала Вікторія і докинула таке слівце, що делікатний Сашко, напевно, перевернувся в труні.
«Ще й перепиняє мене… Забалакує до мене, скаліченої… «Пані»? Ха-ха! Хабарниця! Халтурниця! Кобиляча голова! Шкода, що Сашко не подав на неї в суд, не витурив з пологового, де всі боялися її дужче смерті. Це Химич нараяв її Сашкові: «Досвідчена, авторитетна, в Тані двічі пологи приймала…» Всі наші нещастя від Химича!» — подумала, сідаючи в таксівку, з роздратуванням і, водночас, з гордістю, що не змертвіла перед уособленням свого жаху, а турнула його назавжди зі своєї дороги… В яму, що зосталася позаду…
— А ви хто будете? — через двері запитала Галина тітка.
— Вікторія Решетняк. Я вже приходила до вас, розмовляла з вами.
— Про Галю?
— Так, так!
Стара відчинила і тут же злякано сахнулася її.
— Вийдіть! Христом Богом прошу, вийдіть.
— Чому ви мене проганяєте?
— Це не ви приходили! Інша жінка!
— Інша? Коли?
— Недавно. Наче, позавчора.
— А я була у вас рік тому! Одразу після від’їзду Галі в Москву. Пригадуєте?
Стара уважно розгледіла її.
— З собезу?
— З фірми, де працювала Галя.
— А-а-а, — невпевнено протягла стара. — З фірми також приходили. Але чоловіки. Забрали Галю, пообіцяли, що навідаються, і нітелень.
— Давно забрали?
— Одразу… Як з Москви повернулася. Нещасна, старіша за мене, — захлипала стара.
— А чому вони її… забрали?
— А ви хіба не знаєте? — зчудувалася бабця.
— Взагалі-то, знаю, — невпевнено відказала Вікторія й перекинула розмову на інше: — Ходила нині на кладовище і натрапила на її могилу…
— Ой, Господи мій! — заголосила стара. — Де ж вона, ласточка моя? Де те кладовище? Мабуть, далеко, що й не дістануся.
— Неблизько, але в межах міста. Я вас підвезу туди… Якщо розкажете, що з нею сталося в Москві, бо всяк балакає своє! Не знаю, кому й вірити.
— Справді підвезете? — недовірливо запитала бабуся.
— Справді!
— Тоді заходьте, — і запровадила Вікторія на кухню. — Може, чайку вип’єте?
— Вип’ю.
Стара ввімкнула електрочайник. Новий «Bosch».
— І пам’ятничок в Галочки є?
— Є.
— Слава тобі, Господи, бо я щоранку прокидаюся і думаю: «Закопали мою кровинку невідь де, та ще й притоптали».
— Хто притоптав?
— Ну, ті… З фірми, непевні якісь. На мафію схожі. Один здоровило, з черевом. Голова лиса, а вуса — світлі, густі, як помазки.
— Химич? — вихопилося у Вікторії.
— Може, й Химич. Він документ показував, але я не запам’ятала. А з ним ще двоє… Один у сірому і лицем сірий-сірий, як Шкопитенко.
— Хто-хто?
— Небіж сусідки. Він у якомусь хімічному інститут був інженером і воду посріблену попивав для здоров’я. І був до п’ятдесяти здоровим, а потім хоп — і нема його!
«Сірий» — це Рибальченко, — здогадалася Вікторія.
— А третій — чорнявий, широкобровий. Чисто Брєжнєв. Лише вуха відстовбурчені.
«Ломака», — здумала Вікторія і запитала пошепки:
— Живою забрали?
Бабуся також понизила голос:
— Мертвою. Вона о сьомій преставилася, а вони об’явилися перед восьмою, хоч я нікому не дзвонила. Плакала і молилася за її світлую душеньку. Поклали — маленьку, легеньку, як хрущ, на носилки, простинкою вкрили й понесли.
— Хто поніс?
— Сірий і броватий. А здоровило мені дві тисячі гривень дав, щоб за кватирю заплатила, й пообіцяв, що поставить Галоньці
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки», після закриття браузера.