Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

— Тетянко! Прошу тебе, під’їдь сюди! Це недалечко. Я хочу, щоб ти поглянула… Тверезим оком, бо я сама не своя.

— Ой, ні! — відмовилася приятелька. — Вагітним не радять заходити на кладовище: пологи будуть важкими. А я й без того наче камінь виношую…

— Таню! А Олег удома?

— У відрядженні. Повернеться вранці. Біжи додому. А завтра він сходить з тобою, погляне…

— Я… я боюся.

— Кого?

«Білої Пані», — замалим не брязнула Вікторія, але вчасно схаменулася й промимрила: — Не знаю…

Сховала мобільник, сфотографувала поглядом пам’ятник і закрокувала, не озираючись, тією ж стежкою, якою прийшла. Діставшись вулиці, зупинила таксі й поїхала у відділок міліції.

Ні начальника, ні слідчого, ясна річ, не застала: неділя. Попрохала в чергового ручку, листок паперу і настрочила довгу заяву, в якій детально описала «курйоз» і зажадала, щоб слідчий, «з метою встановлення істини, якнайшвидше домігся ексгумації останків», а також «притягнув до відповідальності директора кладовища, який за гроші дозволяє розоряти старі могили». Попрохала чергового, щоб той поклав заяву слідчому на стіл, і, знесилена, подалася додому.

Сховала продукти в холодильник, зварила дві картоплини, які почистила перед тим, з’їла їх з квашеним огірком і, не роздягаючись, прилягла на канапу — трохи перепочити, а натомість заснула одразу й прокинулася вже наступного дня від пострілів грому і хлискотіння дощу. Не вмиваючись, не снідаючи, поклала в торбинку конверт з грошима, парасолю і викликала таксі.

— Переглянув я вашу заяву, прочитав і гадаю, що ми можемо з чистим серцем закрити справу, — сказав слідчий, роздратовано змітаючи з лацканів піджака краплини дощу, що скотилися з його голови.

— Закрити?! — витріщилася на нього Вікторія.

— Атож. Ми відкрили її по факту зникнення, а чоловік знайшовся. Помер своєю смертю під час операції. Прикро, звичайно, проте жодного криміналу… І поховала його, так би мовити, сестра.

— У Сашка не було сестри!

Слідчий поблажливо підсміхнувся:

— Я сказав «так би мовити», тому що особа, яку ви зустріли на кладовищі, я майже не сумніваюся в цьому, не сестра небіжчикові, а, вочевидь, приятелька, пасія, коханка.

— Ні! — відрізала Вікторія. — Це виключається!

Слідчий скривився, наче йому заболів зуб, а то й уся щелепа.

— Чому?

— Вона молилася не як коханка, а як дуже близька, рідна людина.

— І це все?

— Так.

— Хм… І чим, по-вашому, різниться молитва коханки від молитви сестри чи дружини?

— Це важко пояснити, тож повірте мені на слово.

— Отже, сестра?

— Так. Але не Сашкова. Там похований не він, а якийсь інший чоловік.

— Лжедмитрій? — підсміхнувся слідчий.

— Лжерешетняк! — осадила його Вікторія. — Причому, похований незаконно, там, де була могила дитини!

— Пані! Це лише ваші фантазії, а для ексгумації потрібні вагомі аргументи!

Вікторія вийняла з торбинки конверт і поклала перед ним. Він знову болісно скривився, бо не хотів морочитися з ексгумацією, проте поклав на нього пальці. «Аргумент» видався йому вагомим, але розкопувати могилу все ж таки не хотілося: тільки Бог знає, що там — розгадка зникнення громадянина Р. чи привід для відкриття кількох «висяків». Сказав, сподіваючись, що дамочка схаменеться: — Не гоже знічев’я тривожити мертвих. Це їх ображає, і вони, трапляється, мстять…

— Знічев’я?! — розсердилася Вікторія. — Ви гадаєте, що я припхалася сюди з пустої бабської цікавості? У мене глюки? Я розмовляю вдень і вночі з чоловіком. Мені привиджується одна особа… вірніше, смерть. Якщо я не докопаюсь правди, то збожеволію.

«Треба рятувати дамочку», — подумав слідчий і поклав конверт у шухляду.

— Якщо ви наполягатимете, я дам хід вашій заяві, але мушу попередити вас, що… є офіційні свідчення… хм… вашої знайомої про те, що в день зникнення вона бачила Олександра Решетняка живим і здоровим. В аеропорту. З молодою жінкою, дитиною і валізами… Це, як ви розумієте, зовсім інший сюжет…

— Знайомої?! — збіліла Вікторія. — Бува, не Тетяни Химич?

— Може, Тетяни, а може, Зоряни. Яке це має значення?

— Таке, що Тетяна, аби вигородити чоловіка, могла наплести все, що завгодно! А я можу дати голову на відруб, що в Сашка нікого не було!

Слідчий поклав палець на вуста:

— Тсс… Я пообіцяв тій особі… що не зраджу її, допоки справа не проясниться, тому закликаю вас до стриманості. Я вам нічого не казав і жодного імені не називав… Лише радив вам подумати, ще раз переконатися, що там, де ви кажете, похований саме Решетняк, а не, скажімо, Решетнюк чи Романюк.

Вікторія підхопилася з крісла:

— Поїхали!

— Куди? — не зрозумів слідчий.

— На кладовище!

— Зараз? У таку негоду?

— Я хочу, ні, я вимагаю, щоб ви самі пересвідчилися, самі прочитали!..

— Ну, це вже занадто! — обурився слідчий. — Я маю у провадженні купу нагальних справ! Сам збився з ліку, скільки їх! А ваш пам’ятник нікуди не втече! Потелефонуйте мені післязавтра, по обіді… Якщо не буде дощу! А я тимчасом перебалакаю з начальством про ексгумацію… До зустрічі!

«Може, й справді там спочиває якийсь Ременяк, віддалено схожий на Сашка, а я, затуманена горем, побачила те, що хотіла побачити?» — вихопившись з відділка, подумала Вікторія і, незважаючи на дощ і вітер, який не збирався згортати мокрі крила, почвалала на кладовище. Але до могили не дійшла: підковзнулася на стежці-пуповині, акурат на тому місці, де побачила Білу Пані, і упала долілиць в масну грязюку. Повернулася додому — мокра, брудна, лиха і, нашвидкуруч помившись, потелефонувала Тетяні:

— Розкажи-но мені, ворожко, кого ти бачила в аеропорту, якщо справді бачила, бо прокляну!

— Купила слідчого? — спроквола запитала та.

— Ще ні, але куплю! І не тільки його!

— Сашка бачила. З двома великими валізами. Одну він ніс,