Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

— Це мій чоловік! — вдаривши себе кулаком у груди, вигукнула Вікторія. — Решетняк Олександр. Народився двадцятого травня шістдесят шостого, а помер… саме рік тому!

— Дивна ви, — роздумливо промовила жінка. — То стверджуєте, що тут знаходилася могила вашої дитини, то раптом впізнаєте в моєму братові свого чоловіка. Схоже, ви давно не провідували могили рідних і, відтак, забули, де вони знаходяться.

— Нічого я не забула! Це мій чоловік! Мій! Мій! — розпачливо повторила Вікторія. — Це його фотознімок! Його посмішка! — і подумала: «Я сподівалася Сашка здалека, а він був поруч. Передчувала, що він повернеться нині, і він повернувся… назавше!»

— Ви самі хоронили його? — запитала жінка.

— Ні! — призналася Вікторія. — Він пішов з дому двадцять третього травня і не повернувся!

— А я свого брата хоронила сама! І пам’ятник замовляла сама! І фотознімок, і напис! — налягаючи на «свого» і «сама», похвалилася жінка.

— Це фотознімок Сашка! Це його посмішка! Його сорочка! Я купила її в магазині «Fir man». А краватку — у «Глобусі», що під Майданом.

— Не може бути! — заперечила жінка. — Це знімок з мого альбому. Брат надіслав його мені два роки тому!

— Ви брешете! — відрізала Вікторія. — У Сашка не було ні сестри, ні брата. А батьки померли невдовзі після нашого одруження, не похопившись ані словом, що в Сашка є сестра!

— Це зайвий раз підтверджує, що тут похований не ваш чоловік! Придивіться до мене. Правда, я схожа на нього?

«Справді, схожа, але молодша, привабливіша… Волосся густіше й вії. Та ні! Сашко чорнявий, а вона білява, але очі, як у Сашка», — подумала Вікторія і втретє повторила: — У мого чоловіка не було сестри! Ні рідної, ні двоюрідної! І що б ви мені не казали, це — він!

Жінка знизала плечима.

— Містика якась… Одне обличчя, одне прізвище… Мій брат помер на операційному столі, а ваш чоловік?… Ви бачили його мертвим?

— Не бачила, — призналася Вікторія. — Він вранці поїхав на службу і зник.

— Може, він живий? — сказала жінка. — А все це — дивовижний, унікальний… казус…

— Казус? — саркастично перебила її Вікторія. — Він похований саме там, де лежала наша доня! Під цим дубом!

— …або помилка, — спокійно продовжила жінка і показала рукою: — Отам, метрів сто звідсіля, також росте дуб. Майже такий самий. Сходіть туди, а я почекаю… Якщо знайдете могилу доньки, гукнете мені: «Знайшла», а якщо ні — будемо разом дошукуватися правди.

Ошелешена чудною пригодою, Вікторія потьопала шукати інший дуб. Обійшла по колу старе кладовище й повернулася, але жінки вже біля могили не було.

«Спровадила мене, щоб втекти, — запізніло здогадалася Вікторія і присіла на лавочку біля сусідньої могили. — А раптом справді сестра, але від іншої матері, про існування якої він не знав, а вона розшукала його й запрохала грошей… А коли він продав пай і приїхав до неї з коричневою валізою, вбила його чи отруїла, а потім учинила більш ніж мудро: не відвезла в лісок, не кинула в Дніпро, а купила свідоцтво про смерть і поховала біля доні. Сашко, мабуть, водив її на могилку, казав їй, що ніхто, крім нього, сюди не навідується, тому вона ризикнула поставити пам’ятник. Щоб совість менше мучила?»

— Дурна я в тебе, чоловіче, ой, дурна! — призналася чоловіковому знімкові. — Треба було збити її з ніг і, віддухопеливши, потелефонувати в міліцію, а я купилася на чемний голос, пристойний вигляд… Та й молилася вона якось так… красиво… Не як убивця, а як рідна людина… Проте втекла, отже, винна… Може, підкажеш, де її шукати?

Склала руки на грудях, заплющила очі, як та «сестриця», й затамувала подих, але нічого не виснувалося в її голові, не шелеснуло в серці.

«Може, це й справді не мій Сашко, — подумала Вікторія і підвелася. Нахилилася над могилою, провела рукою по холодній гладизні каменя, торкнулася фаянсу: — Він! А разом з тим, наче й ні… Наче нема його під каменем…» Поклала нарциси, запалила свічки й помолилася, як уміла, але не за впокій, а, про всяк випадок, за здоров’я, бо не відчула його присутності в собі, а тим паче поза собою, в землі… Згадала дитину: «Якщо Сашко там, то й вона з ним, а якщо не там, то її також нема», — і відступила від могили.

«Якщо мені не боляче, не плачно, значить, це справді якійсь курйоз, — подумала, йдучи навпрошки до стежки-пуповини, щоб хутчій дістатися своєї вулиці. — А можливо, не тільки це, але й Білу Пані, смерть дитини, зникнення чоловіка… я просто вигадала? А заодно й себе — колись щасливу, а тепер — курйозне створіння — з пустим серцем і пустою утробою, котра марно виглядає того, кого нема… Бо навіщо йому бути, навіщо панькатися з калікою, яка не може понести, з напівжінкою, у якої в голові каламуть? Треба бігти до слідчого, нехай визначить, хто там, під каменем, а потім взяти міцний шнурок і… вирушити з ним на пошуки справжнього життя, життя без курйозів!» — діставшись стежки, сказала собі впівголоса… І раптом побачила прямо перед собою високу чорноволосу жінку в світло-бежевому, майже білому плащі, яка прямувала до неї.

«Це вона, Біла Пані!» — підказали їй найглибші глибини єства, і вона, несамовито залементувавши, метнулася назад, до рідних…

З півгодини сиділа на лавочці, проказуючи монотонно, як мантру: «Це не та. Просто жінка, яка працює в лікарні й замешкує на сусідній вулиці. Така, як усі. Просто жінка…» — допоки її не попустило, а потім потелефонувала Химичці:

— Таню, я знайшла Сашкову могилу.

— Не вигадуй! — не повірила та.

— Знайшла! На тому кладовищі, що неподалеку, за пологовим будинком.

— Ти помилилася, Віко, тому що…

— Чому?

— Нема в нього могили! Живий він!

— Ти бачила його? Щось чула про нього? — розхвилювалася Вікторія.

— Ні. Просто вранці, після розмови з тобою я (дарма що була неділя) розкинула карти й побачила: живий! Або я нікчемна