Мирослава Горностаєва - Син сонця

Карна пролежав без сну решту ночі. Удосвіта він піднявся, перевдягнувся в чисте і вийшов на вулицю.

Хазяйки якраз виганяли з двору худобу, а двоє найнятих пастухів насвистували щось на сопілках. їм помагали дітлахи, і Карна згадав, як він малим гасав босоніж у пилюці, підганяючи неповоротких тварин. Згадав — і усміхнувся спогадам.

Коли череда пройшла, Карна пішов до Ґанґи знайомою стежиною. Біля сусідської хвіртки він побачив Санджаю, котрий перелякано подався назад.

— То я тікав од матс'їв? — спитав Карна лагідно, — ти був там, Санджає? Ти чув, як свистять важкі стріли, що ламають борти колісниць? Ти бачив, як одурілі від запаху крови слони чавлять і своїх і чужих? Ти бачив, шакаляча твоя порода, як вмирають ратгіни та їхні візничі? Ти відчував дотик стріли до живого тіла? І ти смієш судити мене, а чи будь-кого з воїнів?

— Радгеє, - перелякано мовив Санджая, — тобто… ваша милість… Я не хотів вас образити… Я…

— Злякався війська Пандавів? Та що тобі до того, як тобі не йти до битви? Я бажаю тобі, Санджає, хоч уві сні побачити мій останній бій! Може тоді ти зрозумієш, як треба жити і вмирати!

Карна облишив геть переляканого Санджаю і пішов далі. Багряний пруг сонця вже з'явився над обрієм. Воїн спинився на березі Ґанги і простягнув руки до світила. Поволі підіймався багряний диск, потроху забарвлюючись жовтим. Вже почало й припікати, а Карна все стояв непорушно. Його вуста безгучно ворушились.

Раптом воїн відчув спиною чийсь пильний погляд. Він обернувся і заціпенів. Перед ним стояла висока, тоненька як тростинка літня пані у білому сарі з золотою облямівкою. З-під покривала блищали карі очі, які Карна ні з чиїми не міг переплутати. Мати Пандавів дивилася на нього. Його мати. Карна здригнувся.

— Я, Карна, — врешті заговорив він, — син Радги та Адгіратги, вітаю вас, ясна пані! Чи можу я чимось допомогти вам?

— Можеш, Карно, — сказала жінка, — і не тільки мені!»

«Вона ще не знає, що мені все відомо, — подумав Карна розпачливо, — Боги, за що?! Хіба я не знаю, що їй потрібно? Що потрібно їм усім?! Моє відступництво! Стань зрадником, Карно, і матимеш все!»

— Карно! — мовила жінка, — обставини розлучили нас віддавна, але ти — син Кунті, не Радги, і батька твого звуть не Адгіратгою! Ти — мій первісток, народжений мною до заміжжя! Ти — син Сур'ї Світлоликого, і не гідно для тебе не знати своїх братів та прислужувати синам Дгрітараштри! Послухай же своєї матері, і нехай усі побачать союз Карни і Арджуни! Разом ви непереможні, так будьте ж разом, як Рама і Лакшмана[40], князі Айодг'ї!

Карна пильно дивився на жінку і нічого не відповідав. Владний тон Прітги вразив його наче стріла. Він-то сподівався якщо не на каяття, то хоч би на жаль за минулим, а замість того почув трохи не наказ.» Що ж зробила ти, матусю, з своїми синами? І що робиш нині зі мною?!»

— О, Карно! — знову озвалась Кунтідеві, - я знаю, тобі важко до цього звикнути. Але ти, воїне, найгідніший серед моїх синів і швидко звикнеш до того, що ти — син Прітги, наділений владою. Ніхто більше не назве тебе сином сути, а серед своїх братів ти сяятимеш, наче сам Брагма в оточенні Вед. Допоможи нам відновити справедливість, сину Сур'ї, і твоє ім'я будуть благословляти нащадки!

Жінка глянула на застигле лице Карни і загнулась. Очі воїна були схожі на води легендарного Данапрі. Сині і холодні, вони випромінювали таку неприкриту зневагу, що Прітга мимоволі відсахнулась.

— Ви, кшатрійко, — заговорив Карна поволі, - покинули мене безпомічним дитям, бо злякалися втратити нареченого та майбутню владу. Цей ваш гріх погубив мою долю, успіхи і славу. Через вас я втратив варну, я, природжений воїн! Навіть ворог не міг зробити мені більше зла!

Він ступив до переляканої жінки і спитав різко:

— Коли ви дізнались? Хто сказав вам? Ваш родич Джанардана?

— Ні, - ледь чутно озвалась Кунтідеві, - я знала… Давно знала… Як ти живеш,

сину, як б'єшся, як борешся з моїми дітьми. На отих змаганнях, коли ти

переміг Арджуну, я пізнала тебе по прикрасам, які сама поклала тобі до кошика….

— Двадцять літ?! — перепитав Карна, — то двадцять літ тому ви дізнались, що я ваш син?! Чому ж не прийшли до мене тоді, як і належить матері? Чому не покликали мене до того, як я присягнув Дурьйодгані? А нині ви бажаєте собі вигоди, а мені ганьби! Люди подумають, що я зрадив присязі, бо злякався Арджуни Непереможного!

— Сину, — сказала жінка, — але ж голос крови хіба не говорить тобі на чий бік стати? І хіба не соромно тобі прислужувати ницому Дурьйодгані?

— Хай Дурьйодгана і ворогує з іншими, але мені завжди був другом, і то вірним, — озвався Карна становчо, — я — його єдина надія, і я маю відплатити добром за добро, навіть наражаючи життя! Є нестійкі духом люди, ясна пані, що користуються усіма благами, а, коли приходить час розплати, забувають про добро, і гублять свого доброчинця. Я ж, княгине, не є таким, і я буду битись за Дурьйодгану з вашими синами, покладаючись на силу свою та вояцьке вміння. Це є щирою правдою, бо я, хоч і ваш син по крови, але жодного разу в житті не вимовив слова лжі!

Кунтідеві затулила лице покривалом. Карна спитав стиха:

— Я зробив вам боляче?

— У мене болить душа, — прошепотіла Прітга, — що я наробила? Що?

— Минулого не повернеш, ясна пані, - озвався Карна вже м'якше, — де ви залишили слуг і ноші? Я поможу вам.

Він подав жінці руку, і вони пішли берегом. Незвичні до ходіння ноги Кунтідеві стомилися, і вона ледве дріботіла, спираючись на синову руку. Врешті, воїн зупинився, взяв її в обійми і поніс на руках легко, мов дитину.