Люко Дашвар - Покров

під’їзду, тільки зламаний кущ бузку хтось зрізав під корінь, щоби не нагадував про прикру подію у святкову новорічну ніч. Мар’яна кинула оком на вікна батьківської хати на п’ятому поверсі й остовпіла — у вікнах горіло світло.

— Бабця? — усміхнулася. — Слава Богу, бабця!

Незчулася, як дісталася п’ятого поверху, тихо відчинила своїм ключем двері, навшпиньки до вітальні: обніме бабу, а вже потім — прости… По вітальні, по килиму, хай і не метеному, та все ж доброму, вовняному, в блискучих лакових чобітках на високих підборах швендяла мати. Зняла зі стіни навпроти вікна великий календар, кинула на підлогу, відійшла — роздивлялася стіну прискіпливо.

— Що ти тут робиш? — глухо спитала Мар’яна.

Ада не чула, як доня увійшла, перелякалася, смикнулася.

— А-а-а, ти… — видихнула полегшено, поправила ріденьке волоссячко, глянула зухвало. — Як справи, Мар’яно?

— Що ти тут робиш? — повторила Мар’яна.

Хіба Аду тим пробити? Скривилася з прикрістю, плечиками знизала. Підійшла до столу, на якому лежав величенький пакунок у цупкому папері, взялася його розкривати.

— Та от… Вирішила подарунок вам зробити. На свята в нас якось… не по-людськи все вийшло. Подумала… — дістала з пакунка дзеркало венеційське, вдивлялася у власне відображення. — На стіні навпроти вікна дзеркало би додало кімнаті світла, сонця…

— Яке дзеркало?! — закричала Мар’яна.

— Дуже коштовне, до речі. Венеційське.

— Ти — сволота чи прикидаєшся?

— Фу! — Ада обурено зиркнула на доньку, підхопила дзеркало, понесла до стіни.

Мар’яна і кроку зробити не могла. Стояла у дверях вітальні, тремтіла.

— Дзеркало?! Тато лежить! А ти хоч би раз…

- І не раз! Щодня лікарю дзвоню!

— Справді? І як тато?

— Поправляється, — Ада підійшла до стіни, приміряла до нього дзеркало — і так і сяк. — Кажуть, візок інвалідний треба купити, але ти не поспішай. За кордоном є візки зі спеціальним механізмом, який сходи долає. Я замовлю при нагоді, бо інакше Валя не зможе на вулицю вийти… — замовкла, виправилася. — Тобто виїхати.

Мар’яна відчула — тане, розтікається. У голові гуло: як… Як взагалі таке може бути? Ходить собі в чоботах по килиму… Сусідка! Сусідка клята! Розмірковує про візок, дзеркало те до стіни тулить, і ані каяття, ані жалю…

— Мамо… — прохрипіла.

— Що?

— Ти — сука! Драна підла сука! Ти не варта доброго людського слова! Не варта уваги і любові!

— Та невже? А тато наш інакше думає! І не тільки тато! А ти… — Ада налилася гнівом, стискала в руках венеційське дзеркало, їла доню поглядом. — Заради тебе мужчина з вікна не вистрибне! Не в мене вдалася!

— А ти думаєш, тато через тебе собі віку вкоротити хотів?!

— Ні! Думаю — через тебе! — визвірилася Ада. — Почув твоє базікання дурне про мої зради, от і не схотів без мене жити.

— Я зрозуміла… Зрозуміла! — Мар’яну охопило дике збудження. — Ти втішалася! Раділа потайки: яка ж я неймовірна фатальна жінка! Через мене чоловіки схиблюються і жити не хочуть. Дурепа! Тато через гроші з вікна викинувся!

— Де в нього гроші?! — скептично кинула Ада.

— Збирав по людях на намети для Майдану, якесь падло пообіцяло татові намети за гарною ціною. Гроші взяло і зникло.

Ада заклякла на мить. Отетеріло глянула на доньку.

— Що ти верзеш? — спитала розгублено.

— А тато… Він же — не ти! Йому сором жити стало…

- І… скільки грошей? — ледь чутно мовила Ада.

— Двісті тисяч.

Ада здригнулася. Венеційське дзеркало — хрясь на підлогу! І очей на нього не опустила — пішла по битому склу, повз тремтячу Мар’яну, до дверей, усе прикладала руку до грудей, де розгойдувалося крокам у такт пузате золоте сердечко. Вийшла. Дверей за собою не зачинила…

Шуляк усе не їхав. Нічого надзвичайного: іноді Славко згадував, що у нього є дружина і двійко дорослих одружених синів, часто бізнесові оборудки забирали час до ранку. Зазвичай телефонував коханці — гуляй, Адко. А я працюватиму, аби нам було за що гуляти. Та 12 лютого увечері, коли Ада на червоній «тойоті» повернулася з Воскресенки в дім на Биківні, пропущених від Шуляка не було. І сам затримувався.

Ада не просто чекала — стримуючи лють, дихала важко, збуджено совала вітальнею, псувала паркет гострими підборами лакових чобітків, роззиралася. У вухах Валин голос: «И если призрак здесь когда-то жил, то он покинул этот дом, покинул…»

— Крісло — чуже! Не годиться! — прошепотіла оскаженіло білим стінам. — Авжеж?

Ніж до рук — по шкіряній спинці.

— Диван чужий! — ножем по подушках.

Штори зірвала — у шмаття, килим узялася рвати, та не подужала, кинула. Добралася до шафи, уже хотіла увесь новенький одяг в одну купу звалити, сірником чиркнути — і хай горить до біса разом із цією чужою мертвою хатою, де ніколи не житиме Адин привид! Ніколи!

Завмерла.

— Та ні… - брала одяг оберемками, тягала до «тойоти», кидала в салон, поверталася до будинку — бо ж немало накупила.

Віднайшла велику дорожню сумку, поклала в неї косметичку, прикраси, усі свої документи, включно з дипломом про вищу освіту, білизну, пару светрів, брюк. Скинула врешті лакові чобітки, дорогий кашеміровий костюм, перевдяглася в старі джинси, уги. Віднесла в автівку дорожню сумку, стала біля вікна.

— Краще їдь, падло, а то дім спалю! — прошепотіла хижо.

Шуляк наче почув. За хвилину поряд із будинком блиснули фари, почувся шурхіт біля вхідних дверей. Славко увійшов до поруйнованої вітальні — щелепа відпала.

— Йо-о-пересете! — очі вирячив. — Адко! Нас пограбували?

Ада зціпила тонкі вуста, дістала з кишені мобільний, знайшла фото Валі. Йшла на Шуляка, показувала йому фото в мобільному.

— Знаєш його?…

— Це той поц… Якого я перед Новим роком на двісті штук кинув! — Шуляк вдивлявся у фотку, ще не допетрав — що до чого. — Це він тут…

Ада закричала — аж люстра під стелею дзенькнула. Як пожбурить мобільний Славкові в пику. Услід за мобільним до Шуляка — вчепилася нігтями в щоки.

— Ах ти ж падло барачне! Це мій Валя! Люди гуртом гроші на Майдан збирали! По гривні! Щоби таких, як ти, сука, не було! — верещала, а сльози не вронила, плювалася. — Валі моєму гроші довірили, а ти, виродку, їх украв!

Шуляк ухопив Аду за зап’ястки, відштовхнув щосили — так і покотилася. Приклав долоню до подряпаної щоки. Зиркнув на коханку недобре.

— Так це ти отут усе… з гівном змішала? Оце все, що я для тебе своєю сракою заробляю?!

— А не підставляй сраку!

— А ти думаєш, тут по-іншому можна?!

— Начхати! Сам собі долю обрав — не жалійся!

— А я не жаліюся! Картку жени!

— Подавися! — тремтячими руками Ада дістала з бюстгальтера безлімітну банківську картку, кинула Шулякові під ноги.